Зона проходить крізь мене

Картина явно сподобалася американцю.

Як вона називається? — звернувся він до перекладача.

«Яблука на снігу», — відповів той.

Гм, — глузливо пирхнув американець. — Я назвав би її «Безгосподарність».

Сам того не відаючи, американець видав «чорнуху». Бо ті яблука і той сніг — радіоактивні. З чорнобильської зони.

Безгосподарність? Злочинність. Бо йдеться не лише про спаплюжену матінку-землю. Йдеться і про нас із вами. Про долю нащадків. І тому так боляче і тривожно дивитись на полотна художника-сталкера Петра Ємця.

Для декого Ємець  — не професійний художник, адже він, так би мовити, бездипломник. Пробачте, але де і коли було навчатися сільському хлопчині, батька якого забрала війна? Школа — колгосп. Замість пензля — жорсткі важелі трактора. Робочий день, як говорять у бухгалтерії, ненормований — від зорі до зорі. І тільки вільні годинки, яких небагато,— для паперу, полотна. Здавалося б, зачахне талант, щедро дарований природою, побут, сімейні клопоти, праця не за покликанням перетворять його у звичайнісіньке захоплення, хобі.

Трапився щасливий випадок — у Володарці організували художньо-оформлювальну майстерню. Звісна річ, сюди професіоналів не заманиш — «халтура», непрестижно. Тож Петра прийняли з радістю. Радів і він, адже тепер, цілими днями, з пензлем, фарбами...

В «зону» Ємець напросився сам. Ні, не в ролі літописця. Ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС потребувала багатьох рук. Військкомати наказним порядком збирали воїнів запасу і, буцімто для польових занять, вивозили їх на роботи в радіоактивні місця. Петро ж поїхав добровольцем.

На картині «Як страшний сон» — оголений до пояса чоловік з дівчинкою на руках. Його знекровлене, аж сіре тіло пронизують ряди колючого дроту. Чоловік, в якому легко впізнати Ємця, намагається вирватися з огорожі, але дріт міцно тримає свою жертву.

— Зона проходить крізь мене,— каже Петро. — Вона нізащо не відпустить. Я й тепер навідуюсь до неї. Тільки довго перебувати в зоні мені не можна. Нахапався по зав'язку... До речі, ти бачив таку кульбабу?

З картиною «За що покарана, земле моя?» я вже ознайомився, але до рослини, над якою навколішки, з піднятими в розпачі руками, стоїть ліквідатор, не придивився. Тепер; же... Що це? Великі жовті квіти без... стебел. Вони виросли прямо на листях!

— Кульбаба-мутант,— пояснює Петро. — її можна зустріти лише в зоні.

«Зона проходить крізь мене»... Це не лише образ. Це гірка дійсність. Зона підірвала здоров'я художника, все частіше кидала його до лікарняного ліжка. В Криму є центр реабілітації чорнобильців-ліквідаторів, але для Ємця туди путівки не знаходилося.

Парадокс — одним із перших, хто починав споруджувати центр, був саме він, Петро Захарович. Здавалося б, доля, нарешті, йому усміхнулася. З тісної гуртожиткової кімнати, де жили втрьох, перебрався до нормальної квартири. По лінії ООН поїхав до США, де лікувався, читав лекції, виставляв свої роботи. Ми довгенько не бачилися, і, коли він зателефонував, я щиро зрадів, засипав його запитаннями: «Як здоров'я? Як Америка? Як там твої виставки?»

— Ти що, нічого не знаєш? — затремтів голос Петра. — Катя загинула...

Знову — удар. Перша сім'я розпалася. В другій — смерть. Залишився Петро з донечкою Іванкою. Депресія. Та Ємець — сильний чоловік. Коли я приїхав до нього, він підвів мене до мольберта: «Всю ніч малював». На мене дивилася усміхнена Катя, дружина Петра...

Нещодавно в Києві завершилася виставка П. Ємця «Дзвони Чорнобиля». Одну з картин Петро виставив для продажу. Не для себе ті гроші. Вичитав у газеті про хлопчика, в якого білокрів'я. Сталкер знає, що це...

Олександр Винокуров.

Київ.

23 жовтня 1992 року

Петро Ємець. «Автопортрет», 1987. «Дорога з обіцяного раю», 1989.  «Чорнобильська мадонна», 1987.