Пісня протесту Петра Ємця

Дзвони Чорнобиля

Потрапивши за периметр, куди вхід стороннім суворо заборонений, він вийшов звідти зовсім іншим. Саме Чорнобиль зробив з Петра Ємця того художника, яким ми його знаємо сьогодні. Чорнобиль дав йому надзавдання: пропустити через власне серце, кров та кістки тридцятикілометрову зону відчуження, щоб показати людям те, чого вони без його творів ніколи не побачили б.

Наприкінці 80-х журналісти охрестили Петра Ємця сталкером Чорнобильської зони — провідником, який водить людей на аномальну територію. І то справді так. Ми слідуємо за ним дорогами Чорнобиля, зарослими радіаційним бур’яном і засипаними отруйними яблуками. Разом з митцем проходимо шляхами розпачу, крику і сліз.

Попервах він писав, в основному, пейзажі і портрети ліквідаторів — реальні краєвиди та знайомих людей, які жили і працювали поруч з ним. Та поступово Петро Ємець перейшов від реалістичної манери малювання до знаків і символів: картинки природи чи людські обличчя якщо і з'являються, то обов'язково поєднуються з абстрактними або сюрреалістичними мотивами.

Петро Ємець на пленері у 30-кілометровій зоні.

 

1986 рік

Багато тих, хто раніше жив чи працював у Чорнобилі, відвідуючи виставки Петра Ємця, впізнавали на його картинах знайомі місця, бо всі краєвиди були виписані митцем до найменших дрібниць. І так боляче дивитись на цю, тепер уже мертву, землю («Покинуті оселі, село Рудня Вересня», «Хата діда Максима»). Ніхто не повернеться в покинуту 

оселю, не полагодить просілий дах, не виполе бур’ян.

Петро Ємець. "Хата діда Максима". 1986

Бувало всяке, та найбільше мене вразило спілкування з місцевими, які потай пробиралися в зону, знаходили свої колишні домівки, вперто хотіли повернутися назад, довго плакали. Ті місця без людей дичавіли дуже швидко.

Мине зовсім небагато часу, і ці села зникнуть з лиця землі назавжди. Люди знищать їх свідомо: чи то, щоб не приваблювати мародерів, чи щоб іноземці не побачили, в яких умовах жили поліські селяни. Та поки що про це ніхто не знає і дзвенить над дворами напоєне сонцем і травою свіже літнє повітря. Але митець не обмежується ліричним пейзажем. Деякі картинки з натури художник змальовує в атмосфері справжнього похорону.

Розповідаючи про історію створення полотна «Поховання рижого лісу», Петро Захарович згадував: «Я пробув там близько години. Голова почала паморочитись, в роті стало солодко і з’явився сильний запах ацетону. Американець, з котрим згодом спілкувався, сказав: «Якби Ви пробули там на двадцять хвилин більше, ми б сьогодні з вами не розмовляли». Доза, що вбила ліс, була смертельною і для людини".

Тим американцем виявився радник президента США Джорджа Буша-старшого. Побачивши картину Петра Ємця, він дістав власні слайди, знайшов на одному з них знятий із супутника обпалений рудий ліс і, посміхнувшись, запитав: «То хто в кого «скопіював»? Ви в мене чи я у вас?». Схожість документальної фотографії і художнього полотна вражала.

Радник з питань ядерної фізики та космонавтики президента США Джорджа Буша-старшого на виставці Петра Ємця

З «Похованням рижого лісу» перегукується картина «Поховання забрудненої техніки». Звучання фіолетово-чорного неба посилене за допомогою контрасту – спалахів світлого охристого. Жовтий колір піщаних кучугур вкритий червоним нальотом радіоактивного пилу. Таке враження, що все відбувається у замкненому, стиснутому просторі. Атмосфера безнадії й безвиході. Цвинтар розрекламованої цивілізації...

Так само, як місцеві мешканці впізнавали на картинах Петра Ємця знайомі місця, людей, котрих зображав митець, наприкінці 80-х можна було впізнати у героях телепередач, побачити на фотознімках у газетах. А дехто ніби сходив з написаного олією портрета і губився серед відвідувачів художньої виставки. Зокрема, це старший сержант О.Крат, комбат В. Галабурда, капітан І. Яковлев, начальник піонертабору «Казковий» І. Лернер.

Багато й узагальнених образів, хоча вони також писалися з конкретних людей: «Зв’язківець», «Воїни-ремонтники», «Дозиметрист», «Електрозварник», «Будівельники з військового батальйону», «Святий». Документально точні, та не фотографічно сухі. На багатьох картинах – фантастичні фігури людей у масках-протигазах. Потужна експресія кольорів, цікаві ракурси, несподівані перспективи видають своєрідне трактування автором того, що відбувалося навколо.

Петро Ємець. “Святий”. 1987.

1987 рік

Як і в 1986-му, Петро Ємець багато пише з натури, фіксуючи на полотні всі пори роки. На перший погляд, його пейзажі — то чарівні і милі краєвиди, а насправді – пустельна і страшна 30-кілометрова зона («Перший сніг. Табір «Казковий», «Вулики», «Подих Чорнобиля»). Але нарівні з чарівними сільськими ландшафтами уже з'являються полотна, на яких ми бачимо перші наслідки запустіння: «Чорнобильська мадонна», «Весна на могилі села»".

Коли постало питання, що робити з радіоактивними селами: закопувати чи спалювати, вирішили що легше й дешевше пустити їх за димом, ніж ховати тисячі хат у глибоких могильниках. Операцію спалювання сіл назвали «Експеримент». У підрозділі, який першим мав «експериментувати», був і я. Нас вишикували перед облитими бензином будівлями і запалили смолоскипи. Один з нас добровільно згодився піднести смолоскип до крайньої хати. І тут наперед виступив літній чоловік, якого теж мобілізували на ліквідацію наслідків аварії. Він відштовхнув добровольця і зайшов до хати. Всі принишкли. Через кілька хвилин той чоловік вийшов на подвір’я, тримаючи в руках ікони Ісуса Христа і Богоматері. «Тепер підпалюй» - сказав тихо і сумно.

Цікаво, що художник часто зображає яблука («Срібний день», «Яблука на снігу».) Ці плоди — найбільш таємничий і неоднозначний символ у живописі, що розкриває масу значень і об’єднує багато протилежних тлумачень. Вже багато віків яблуко уособлює як добро, так і зло. Та у слов’ян яблука здавна були символом благополуччя, радості та процвітання. У Зоні ж вони лежать нікому не потрібні, бо тут обірвалося саме життя. Чорнобильські яблука ще не раз з’являться на інших, не пейзажних картинах художника, зокрема, в «Останній пісні протесту».

Петро Ємець. “Яблука на снігу”. 1987.

Перебуваючи у Зоні, Петро Ємець спостерігав, як буквально на очах змінювалися люди. Він бачив життя і бачив смерть, ставав свідком героїзму одних і боягузтва інших. Все це поступово змінювало художника на глибинному рівні. У свідомості структурувалося нове бачення світу.

Митець все серйозніше замислюється над тим, хто ми, для чого живемо і на що самі себе прирекли. Власні роздуми показує нам у збільшеному, гіпертрофованому вигляді, ніби через окуляр потужної оптики. Він не просто створює ідею, а переплавляє її до рівня високохудожнього твору. У Ємця з’являється перша символічне полотно «Дзвони Чорнобиля», що дало назву всій чорнобильській серії.

Друга картина Петра Ємця, яка окреслила нову лінію у його творчості, має назву «Реквієм святій землі» — море заупокійних свічок на витоптаній, спорожнілій землі. У 1991 році Петро Захарович створив ще один варіант цієї композиції, де заплакані свічки запалали яскравіше і реквієм зазвучав ще потужніше на фоні траурного чорного сонця. А майже через 25 років художник знову повернувся до цієї теми. У 2016 році він вирішив написати ще один реквієм. Тільки тепер він стосується не лише Чорнобиля.

Це буде зовсім інша картина. Ніде не залишу кричущих фарб, приглушу тони, розмию навіть полум’я свічок, бо зображення має вести розмову із глядачем, а не я повинен базікати. На задньому плані впізнаєте? Так, то башти-близнюки у Нью-Йорку.

На жаль, художник не встиг закінчити цю роботу, смерть забрала пензель з його руки, але на полотні чітко проглядається задум митця.

Петро Ємець.  "Реквієм святій землі". 1988, 1991, 2016 (незакінчена).

1988 рік

«Спаси і сохрани» — ще одна картина, яка зазнала таких само разючих змін, як «Реквієм святій землі», і яку художник змінював кілька разів.

Вперше написана у 1988 році, це була одна з найсвітліших робіт у чорнобильській колекції Петра Захаровича Ємця. Її любили журналісти і часто вибирали в якості ілюстрації до публікацій у газетах кінця 80-х — початку 90-х років.

Художник дуже ретельно виписав сосну, що мала форму тризуба — своєрідний символ Чорнобиля. Та ось над деревом з’являється образ Божої Матері. В першому варіанті - світлий і чистий. Свята заступниця осіняє хрестом землю і дає надію. Схоже і сам художник вірив у порятунок тоді, у далекому 1988-му році, коли смертельні чорнобильські дзвони калатали над спустошеною землею, а люди вели бій з атомною стихією.

Та минуло тридцять років, і Ємець майже повністю переписав цю картину. Сосна сховалася у серпанку і більше не забирає на себе увагу. На блакитному небі з’явилися криваво-червоні смуги, а обличчя святої заступниці почорніло...

Один з друзів: "Це була одна з тих картин, які ми забрали з радіологічного центру. Якось я зайшов до нього, а Петро Захарович широкими впевненими мазками ховає дерево в туман. Картина змінювалася прямо на очах..."

Петро Ємець. "Спаси і сохрани". 1988. 2015.

Він не став пояснювати, навіщо зробив це, але зрозуміло, що неспроста, бо за кожним його полотном, за кожною, здавалося б, малесенькою дрібничкою — велика історія. В картинах Петра Ємця не буває чогось випадкового. Документальне відображення дійсності поєднується з умінням художника не просто передати стан природи, а знайти і внести в композицію промовисту деталь, яка бере на себе основну вагу задуму. На полотні «Спаси і сохрани» це сосна, у «Червоній калині» — засипаний снігом димохід, у «Самотності» — забутий дитячий м’яч, у «Лелечому краї» - дорожній знак.

Провівши у Зоні два перші роки, Петро Ємець все впевненіше переходить від реалістичної манери відтворення дійсності до символічної. Його картини вибухають своєрідним мистецьким трибуналом над усією системою, що породжує чорнобилі («Сполох материнських надій», «Як страшний сон», «Звізда Полин»).

Узагальнено-символічне бачення трагедії, авангардно-незвична побудова композицій та фантазійне витлумачення образів із вкрапленням реалістичних елементів у зображення – ця манера стала для нього переважаючою.

На особливу увагу заслуговує «Пісня протесту» Петра Ємця. Декому вона нагадує «Крик» Э́дварда Мунка — той же мотив смерті і при цьому неймовірне бажання жити. Крик підминає під себе оточуючий світ, набуваючи вселенського масштабу. Та Петро Захарович пояснив значення образів на своїй картині дещо інакше.

У перші роки після аварії молоді люди вагалися, чи варто народжувати дітей. Лікарі ж їм казали відкрито: «Поки що краще утриматися». Я розцінив це як порушення Божого, а не земного закону. На моїй картині – хор вагітних жінок, пов’язаних із зоною, яким рекомендовано не народжувати, і які в цезієво-плутонієвих хащах опромінення намагаються заявити про своє святе материнське право. Хоча то вже навіть не жінки, а напівскелети з вигорівшими очима. Бо людина, якій забороняють народжувати і виховувати дітей, має саме такий вигляд: вона хоч і ходить, та вже мертва. А запалені свічки – то траур по ненароджених дітях.

 


Петро Ємець. "Пісня протесту". 1988.

Ще одна з неоднозначних картин художника — «Жертвоприношення ХХ1 століттю». Наприкінці 80-х українські мистецтвознавці пояснювали це полотно так: «Радіація в образі смерті. Але люди у протигазах кажуть їй «ні», про що свідчить рішучий жест рукою одного з ліквідаторів». Та подібне трактування швидше відповідало директивам радянського керівництва, ніж позиції самого митця. Петро Ємець пояснював зображене на полотні інакше:

Стоїть Ангел і робить підрахунок. Хто йде з життя – тому свічкою у груди, і він пішов, розчинився і матеріально, і в пам’яті. Один, другий, третій. Хтозна, ще скільки місця незайнятого на небі, тож чорнобильська жертва може писатися віки…

Петро Ємець. "Жертвопринесення ХХІ століттю".  1988.

В тому ж таки 1988 році було створене і полотно «Тихе поле». Ось що розповів про історію його написання художник.

Трагедія сталася 2 жовтня 1986 року. Того дня за вже відпрацьованою схемою з вертольотів скидали всередину реактора пісок, доломіт та інший передбачений технологією вантаж.

Екіпаж військового вертольота Мі-8, яким командував капітан В.К. Воробйов, мав скинути в реактор кошик з приладами для вивчення радіаційної обстановки. Але чи то сонце на мить засліпило Воробйова, чи далося взнаки неймовірне навантаження останніх днів, що й призвело до одного невірного руху пілота…

В перші секунди ніхто навіть не усвідомив, що сталося. Гвинт вертольота зачепився за сталеві троси, натягнуті зі стріли баштового крана. Лопаті зрізало, ніби сірники, машина каменем впала у жерло реактора і перетворилася на палаючий факел. Якщо хтось із членів екіпажу і вижив після удару (а в кабіні знаходилося чотири чоловіка), він заживо згорів у вогні.

У 1987 році на Чорнобильському аеродромі було встановлено скромний обеліск у вигляді вертолітної лопаті – перший в СРСР пам’ятник загиблим у Чорнобилі.

Саме цей пам’ятний знак і зображений на моїй картині.

Петро Ємець. "Тихе поле". 1988.

1989 — 1991 рр.

Він уже повернувся з Чорнобиля. У столичних виставкових залах з великим успіхом пройшли перші виставки його картин. Про митця наперебій розповідає республіканська преса. Петра Ємця прийняли до Спілки художників України. Але…

— Ти все не можеш відійти, — кажуть йому друзі.

— Та, мабуть, і не відійду, — відповідає.

Чорнобиль не відпускає. Петро Ємець пише картини «За віщо покарана, земле моя?», «Дорога з обіцяного раю», «Сльози Предтечі». Хоча художник дуже неохоче віддавав свої твори у чужі руки, останню через два роки після створення він виставив на продаж. Виручені кошти мали піти на лікування хворого на лейкемію хлопчика.

У жовтні 1992 року газета "Освіта" писала:

"Експозиція полотен Петра Ємця подорожувала Європою й Америкою, нинішнього місяця "мандрує" рідною столицею. Два тижні в одному виставочному павільйоні, а нині в культурно-просвітницькому центрі «Український дім» виставку відкриває картина «Сльози Предтечі», яку художник представив на аукціон. Виручені кошти пішли б на лікування хворому хлоп’яті, який постраждав від чорнобильської катастрофи. Це було одне з численних звернень, прохання допомогти врятувати дитину, надруковане в газеті. Лікування за кордоном коштує дорого, і художник вирішив, що коли б його картину придбав один із солідних "милосердних" фондів, які зрештою й покликані піклуватися про потерпілих, то маленькому Петрику Личуку, може б, повернули здоров’я. Та картину не купують. І навіть якогось дня зникла вирізка з газети, прикріплена до рами, яка засвідчувала, кому адресована допомога. Бо такий "немилозвучний" нюанс вносить полотно у загальноприйнятий тон: ці благодійні фонди, схоже, існують ради самих себе, бо тоді чому розпачливе прохання батьків хворої дитини звернено не до них, а до всього світоньку: допоможіть, хто зможе!"

Петро Ємець. "Сльози Предтечі". 1990.

«Нас теж розп’яли на хресті»

На початку 90-х тема Чорнобиля у творчості Петра Ємця хоч і головна, проте не єдина.

Як і кожна людина, я ставлю собі якісь рамки і окреслюю коло тем, з якими мені цікаво працювати. Часи змінюються, тому змінюються й теми. Та я ніколи не зважав на якісь обмеження чи страх.

І це правда. Він завжди дозволяв собі вільно висловлюватися з будь-якого питання. І повсякчас виборював це своє право. Свобода думати, що хочеш, сміятись, над чим хочеш і малювати те, що хочеш, - це базові речі, без яких він себе не уявляв.

Петро Ємець близько до серця сприймає зубожіння власного народу та зневажливо відгукується про владу, яка до цього призвела. Знаковим полотном цього періоду є полотно «Україна».

Петро Ємець. "Україна”. 1990.

«Це справжній алегоричний образ непереборної, сильної та вільної України. Ця картина відображає палку надію усього народу на довгоочікувану волю та незалежність рідної Батьківщини» - коментували картину журналісти, але вони лукавили. Петро Ємець зобразив на похмурому сірому фоні дещо інше – марні, спопелілі сподівання у червоній заграві так званих реформ.

Під час запису одного телеінтерв’ю Петро Захарович сказав:

Отакою я її побачив, нашу Україну. Отаким бачу наш народ – стара мати на задньому плані, ближче — дві доньки, з котрих одна тримає на руках свою дитинку. Жінки – справжні красуні, та яка ж важка їхня доля...

Я вважаю, що це винищення власного народу. І цей геноцид я хочу показати всьому світові.

Сказане, звичайно ж, вирізали з передачі, але ці слова збереглися на робочій копії, яку інтерв’юер, тележурналіст Олександр Анісімов віддав Петру Захаровичу.

Ще одне звинувачення, яке художник кидає владі, - картини «Син Божий» і «Помнит Альпы, помнит Вену и Дунай». На обох зображені жебраки з підземного переходу, тільки на першій - мале хлопчисько, а на другій - сивий ветеран без ніг.

Якось мене запитали: Якби Ви писали Конституцію України, якою була б Ваша найперша, найголовніша стаття? Та найперша стаття – нагодувати людей, дітей нагодувати. Головна проблема наших політиків – жадібність, яка відібрала у народу шматочок насущного хліба.

Така позиція художника була не всім до вподоби. Бо якщо Чорнобиль – гріхи старої влади, на яку можна списати все, що завгодно, то «Син Божий» – вирок владі новій.

Петро Ємець. "Син Божий". 1990.

«...І поклонюсь всім храмам світу». 1992 -1995 рр.

Під час перебування у Чорнобильській зоні художник чи не вперше звернувся до Бога. Надалі він робитиме це все частіше, і не тільки у тяжку хвилину.

Вже у післячорнобильський період, подорожуючи світом, митець з натури змалював храмові будівлі, церкви й собори Риму, Парижа, Страсбурга, Відня, Берліна. Ці живописні замальовки, в основному акварельні, ввійшли до серії , яку митець назвав «...І поклонюсь всім храмам світу». Але сам він трактував цю фразу набагато ширше, ніж просте зображення церковних споруд.

З передмови Петра Ємця до альбому репродукцій, що мав побачити світ у 1996 році (на жаль, книга так і не була видана через брак коштів):

Виникла в мене ідея провести вас тими дорогами, що неодмінно завертають до храмів. Все життя я зупиняв плин часу на полотнах, в етюдах та в найпростіших графічних замальовках. Проаналізувавши пройдене, дійшов висновку, що всі мої шляхи й вели до храму. Низько вклоняючись, відобразив їх на папері на згадку собі та на добру пам'ять іншим.

Шляхи були різними, по-різному і сприймалися. Коли малював руїни древнього Риму, ніби наяву чув голоси римських воїнів та брязкіт їхньої зброї, і в той же час — тяжке дихання рабів під пекучим італійським сонцем. Вони тешуть ось ці камені для будівництва історії. Невидимий голос мені шепотів: «Рабство, неволя. Господи, як тяжко…

Буваючи за кордоном, художник намагався зафіксувати на папері й показати іншим те, що найбільше вразило його самого. Адже часто люди живуть і не помічають життя. Під пензлем майстра ожили «Вечірній Страсбург» і «Рим у сонячний день», його «Ізуїтський храм», «Церква св. Марії-ін-Космедін», «Набережна річки Тібр», «Міст Святого Ангела». Зачаровують «Стара Фортеця», яку художник замалював у Кракові, «Церква кайзера Вільгельма» у Берліні, численні австрійські та бельгійські пейзажі.

"Мистецтво війни. Сараєво 1995"

Так, він хотів відпустити біль. Малював красиві ландшафти, мости і замки. Та його знову накрило бідою. Щоправда, то була чужа біда, але художник пропустив її через власне серце.

Якось везучи картини до Риму, де планувалося відкриття чергової виставки митця, Петро Ємець опинився в районі бойових дій. То був 1995 рік. Засоби масової інформації оголосили, що громадянська війна в Югославії закінчилася. Тож знайомий кінорежисер Петро Олар запропонував поїхати до Італії власним мікроавтобусом.

Покатаємося Балканами, познімаємо по дорозі й заодно відпочинемо, сказав він мені. Я погодився. Тож завантажили в мікроавтобус картини, кіноапаратуру і зі знімальною групою та двома дітьми (хотіли, щоб малеча побачила світ) вирушили в дорогу.

До Будапешта добралися без особливих пригод, і навіть коли заходили до українського посольства в Угорщині, не відчували найменшої тривоги. Тому заборона їхати далі була для нас як грім серед ясного неба.У посольстві сказали: "В Югославії знову неспокійно. Якби з вами не було дітей, ми б вас пустили. А так – ні. Завертайте додому".

Але як це додому! Більше тижня ми стояли табором на березі Дунаю. Я рибалив і годував усю групу - скільки риби зроду не бачив; щука пішки бігла по воді. А в цей час Петро Олар проводив дні у посольстві: просив, набридав, умовляв і таки домігся свого, — на дев’ятий день ми одержали дозвіл на проїзд через Югославію.

Всі, звичайно, зраділи, але навіть уявити собі не могли, що їх чекає попереду.

Пташиний спів зупиняли постріли. Запах чебрецю, змішаний з неприємним пороховим димом. Напівзотлілі трупи, кров та безглузда смерть. Мистецтво війни.

Про те, що довелося побачити Петру Ємцю у Сараєво та його околицях, розповідають картини, які він малював з натури протягом двох тижнів, доки група перебувала в обложеному місті без можливості його залишити, — «Остання мелодія», «Червоне і чорне», «Найманець», «Чужі», «За чужою кашею», «Подорожні». Варто глянути на ці роботи, аби зрозуміти: немає нічого страшнішого та безглуздішого, ніж війна.

Петро Ємець. "За чужою кашею". 1995.

Пам’ятаю, як під час перебування у Західному Берліні, мені захотілося відчути часи другої світової. Я намагався розгадати те місце, де востаннє змахнув рукою дядько Михайло, рідний брат мого батька, перш ніж навічно залишитись у цій землі. Я навіть приклав руки до трави, сподіваючись відчути його тепло, але трава була холодною. То й не дивно, бо багато часу спливло.

Та скільки б не було у світі доріг, як би вони не кружляли, куди б нас не заводили, неодмінно мусять завертати до рідної домівки, до батьківського порогу.

Отож, вертаючи, неодмінно заходжу у храми, ставлю свічечки, шепочу тихенько тільки мені відому молитву: за художників-рабів, за їх невмируще мистецтво; за тих, хто в останній раз змахнув руками біля стін чужинського храму. Не забуваю і того Героя в переході, запалюю, ставлю свічечку за його розгублені по Європах ноги, за ту пісню, якою він вимолював милостиню у перехожих. За його пронизливі, повні докору очі. За розполоханих солов’їв, за зім’ятий чебрець.

Помолившись, знову ж виходжу у світи, знову завожу розмову сам на сам з прекрасним. Бо все ж сподіваюся, що краса врятує світ. Адже і світ, і люди таки варті того…