Неформат Олександра Виговського

«Я сам не знаю, хто я…»

Він народився в українському містечку Коростень, що на Житомирщині, у сім’ї Ольги Петрівни і Григорія Петровича Виговських.

Батьки були звичайними інженерами і, скоріше за все, хотіли й мене бачити таким само інженером. Зрештою я вступив до технічного вишу й здобув відповідний фах. Якщо вважати, що людина визначається за своїм дипломом, то я став тим, ким хотіли мої батьки.

У вустах Виговського ці вельми іронійні слова звучать як глузування. Бо навіть не можна уявити його в іпостаті технічного спеціаліста, який все життя працював на одному підприємстві.

«Коли мені було десять років, я займався футболом. Коли було двадцять, вчився в університеті на інженера. Коли було тридцять, закінчував духовну семінарію. У сорок був дизайнером, скульптором та будівельником. Сьогодні мені за п’ятдесят – і я взагалі невідомо хто…»

Бог послав цього чоловіка на землю, аби він спробував ще багато чого: працював і оглядачем рухомого складу на залізниці, і складальником меблів на фабриці, і сільським батюшкою. Боровся з алкогольною залежністю, жив по чужих кутках, іноді не мав за що купити хліба. Та як з’ясувалося, ці поневіряння були потрібні лише для того, щоб сформувався Виговський сьогоднішній – філософ, скульптор, поет, прозаїк і просто цікава та неординарна особистість.

А він пробачення не попросив...

Він мріяв стати видатним футболістом: у десять років уже грав за міську дитячу команду і тренери пророкували йому велике майбутнє. Але несподівано футбольну кар’єру довелося перервати — батьки забрали Сашка з собою в Сургут, куди поїхали на чергове радянське будівництво.

Що найбільше вразило одинадцятирічну українську дитину в Сибіру? Тайга і бомжі. Вони жили за кількасот метрів від містечка будівельників, і з багатьма безхатченками Сашко подружився, бо з ними було справді цікаво.

Взагалі, бомжем стати легко. Був період, коли я й сам став фактично одним з них. Що ж до моїх "благополучних" сургутських однокласників, то серед них теж були непогані хлопці. Тільки, на жаль, мало хто з них дожив до 45 років. Горілка і наркотики зробили свою справу. Як на мене, все тому, що люди там позбавлені коренів. У них нема якоря, за який можна триматися. З того, що в одне місце з’їхалося звідусіль кілька мільйонів чоловік, нічого путнього вийти не могло.

Втім, у Сибіру Сашко пробув тільки чотири роки, а далі поїхав до Москви. Почалося все з того, що його виключили із сургурської середньої школи. Хоча можливо, цей інцидент був для бунтівливого старшокласника лише приводом, аби зробити те, про що він мріяв уже давно.

То був скандал на все місто, адже в СРСР загальна середня освіта вважалася обов’язковою, і коли учня виключали зі школи, то була надзвичайна подія, НП. Навіть двієчника і злісного хулігана відраховувати ніхто не спішив, та відмінника Олександра Виговського все ж відрахували. І навіть не за те, що при всіх вступив у суперечку з директором школи. Щоб усе владнати, треба було всього-навсього попросити пробачення, та Сашко не вибачився.

Йому взагалі не вдавалося знаходити спільну мову з учителями, бо не любив, щоб ним керував будь-хто – навіть власні батьки. Після скандалу у школі Сашко повідомив їм, що має намір їхати до столиці. Саме так: не вмовляв і не просив, а просто поставив до відома. Бо в п’ятнадцять років був достатньо дорослим, аби самому приймати рішення.

У Москві він успішно пройшов відбір і його зарахували до спортивного інтернату на відділення футболу. Наступні півтора року в житті хлопця – це щоденні тренування по шість годин на добу. Те, чого він прагнув так довго, справдилося.

Команда ФШМ, м. Москва, стадіон Лужники. 47-й Чемпіонат СРСР 1984 року, друга ліга, перша зона. Олександр Виговський - третій праворуч у першому ряду.

Та інтернат Сашко все ж не закінчив — за два місяці до випуску серйозно пошкодив ногу. Операція і лікування мали зайняти не менше року, а значить, він не зможе надолужити втрачене і в кращому разі буде посереднім спортсменом. На таке погодитися він не міг.

Оскільки залишатися в інтернаті не було сенсу, Олександр переїхав до Києва, де здобув повну середню освіту у якомусь ПТУ (він навіть не пам’ятає, в якому саме, бо це не мало жодного значення), а на осінь вступив до Дніпродзержинського індустріального інституту.

Штабний художник

У виші вчився Олександр недовго — саме настали часи Андропова, і всіх студентів після першого курсу мобілізовували.

Багато хто зі студенської лави потрапляв в Афганістан. Опинившись на військовій пересилці, ми відразу здогадалися, що будемо служити за кордоном, бо нам видали яловичі чоботи, а всі, хто залишався у Союзі, носили кирзові. І ще знали: якщо з Дніпропетровська поїдемо у напрямку Ташкента – це Афганістан. Якщо у напрямку Києва – країна соцтабору. Наш поїзд попрямував на Київ…

Служив я в Німеччині, у танкових військах, хоча танків навіть не бачив. Ще коли був «слоном» (солдатом, який не прослужив і півроку — ред.), взявся намалювати одному грузину його портрет в дембельському альбомі. За цим заняттям мене й застав старшина. В результаті майже два роки я служив штабним художником — писав красивим шрифтом та малював усе, що наказували.

Тоді ж уперше спробував працювати з деревом. На території нашої військової частини функціонував цех, де хлопці виливали різні декоративні фігури з гіпсу. Я не знаю, як усе було організовано з комерційної точки зору, мене це не цікавило. Головне, що один солдат різав по дереву. Він і показав, як це робиться.

Я відразу зрозумів, що це моє. Не все виходило відразу, але вправність – то лише справа часу. Вона набувається з роками, так само як і найважливіший навик — коли ти працюєш уже не руками, а головою.

Олександр Виговський – солдат строкової служби Радянської Армії. 1986 рік.

Ікони і комерція

Після армії Олександр закінчив-таки інститут, але за фахом не працював жодного дня. І не тому, що не хотів. То був 1992 рік. В Україні один за іншим зупинялися заводи, тож новоспечений інженер змушений був повернутися до Коростеня, де на нього чекала паралізована матір (батька не стало, коли Сашко ще навчався у Москві), і перебиватися випадковими заробітками.

В той час різьблення по дереву стало для Виговського не просто захопленням. а засобом до виживання.

Покупців знаходив по-різному, в основному, через особисті зв’язки. В мене залишилося багато знайомих у Німеччині, Чехії, також допомагали друзі в України. Клієнтами були переважно іноземці, бо для німця чи американця ціна, яку я виставляв на свої роботи, то взагалі були не гроші. А я на той час за 15 - 20 доларів жив місяць.

Олександр Виговський (праворуч) на виставці своїх робіт. 1995 рік.

Дорога до Бога

Безробіття, безгрошів’я, невлаштованість… Померла мати, і в душі з’явилася якась невимовна пустота. На гадку спадало різне. На той час Виговському не було ще й тридцяти, та він серйозно вважав, що життя закінчилося і треба готуватися до якогось іншого буття вже на тому світі.

А потім був рік духовних трансформацій, після яких він став зовсім іншою людиною.

До священнослужіння Господь покликав мене за дивних обставин. То взагалі трохи містична історія. Випадковість, якесь осяяння.

Якось я зайшов до церкви і почав молитися, щоб Бог показав мені дорогу, куди йти далі. Після служби батюшка запитав: «А ти не хочеш у семінарію?

В мене не було жодних намірів бути священиком, але в ту мить чомусь відповів: «Хочу» і за кілька днів поїхав до Житомира дізнатися, де та семінарія.

На курсі я був найстаршим. Після десяти років поневірянь і невлаштованості нібито повернувся назад у молодість.

Та все ж семінарію я не закінчив — не довчився один рік. Коли чоловікові за тридцять, він має дружину, а живе в гуртожитку і все ще студент – це якось неправильно. Насправді, семінарія чи духовна академія - всього лише освіта, причому не обов’язкова. Сан набувається спеціальною посвятою, після якої людина вже має честь священства».

Рукоположення священика Олександра Виговського. 2000-й рік. 

Коротке священство

У 2000 році 34-річний Олександр Виговський став настоятелем Свято-Преображенської церкви у селі Грозине, заснувавши першу в Коростенському районі парафію Української православної церкви Київського патріархату. Та вже наступного року він зняв ризу священика.

Мені просто стало нудно. Я втратив відчуття отої незвичайної та неземної важливості місії, власної особливості, вибраності. Зрозумів, що сан священика особистості нічого не дає. В усіх інших сферах ти працюєш на свій статус (художника, політика чи бізнесмена) багато років, а в церкві отримуєш цей статус автоматично, разом із саном, і гарантовано матимеш отой мінімум, який і я мав.

Хоча заради справедливості мушу сказати, що бути священиком – не так просто. По-перше, то легенда, що батюшки багато заробляють, в усякому разі, сільські. Досить часто у вільний від служби час вони йдуть працювати на будівництво чи ще кудись (і вважаю, що це правильно).

По-друге, ти постійно на виду, прихожани слідкують за кожним твоїм кроком. Не маєш права схибити навіть на йоту. Це виснажує. До того ж, коли віра перетворюється на повсякденність, стає справді дуже нудно й одноманітно. І головне — ти до кінця своїх днів будеш робити те, що робиш зараз. Мені просто набридло бути батюшкою.

Мабуть, це справді так. А, можливо, він просто знайшов універсальну відмовку, щоб не переповідати кожному довгу історію свого життя. Насправді, однією з причин залишення Виговським священицького сану стало його розлучення з першою дружиною.

Свій серед чужих

Повернення у світське життя, таке ж невлаштоване, яким воно було до вступу у семінарію, вимагало якихось дій. Якось друг, з котрим потоваришував ще у студентські роки, запропонував Олександрові приїхати до Білої Церкви. І Виговський погодився.

Я багато де був, але скрізь відчував себе не вдома. Знаєте, оце відчуття, коли і господарі нібито привітні, й оселя їхня затишна та комфортна, але ти почуваєшся у гостях і знаєш, що вдома краще. Як не дивно, для мене таким домом став навіть не Коростень, де народився, а Біла Церква. В жодному іншому місці мені не було так добре.

Тут же, у Білій Церкві, зустрів свою долю. Дружина Олена Андріївна стала не просто коханою жінкою. Вона – його головний поціновувач і опора у творчості та житті. А період з 2002-й по 2008-й рік став найбільш плідним у житті Виговського як скульптора.

Невпинний потік ідей — зухвалих, часом несподіваних навіть для нього самого — він матеріалізував у своїх скульптурах, наповнених емоціями й особливими посланнями. Найпотаємніші думки втілися у створених образах – митець вирізав з дерева власні спогади і мрії, незроблене і втрачене, осмислене й недосягнуте.

До цього на різання просто не вистачало часу. У семінарії весь день був розписаний по годинах. Коли працював священиком, теж сам собі не належав. А скульптура вимагає, перш за все, багато вільних годин. Будь-якою іншою справою можна займатися уривками, навіть книжки можна писати по 30 хвилин щодня. Різати так не виходить. Може, хтось і може, але я так не вмію. Ти поступово входиш у потрібний стан, потім сім-вісім годин працюєш, а після цього ще дві години відходиш, відпускаєш тему, щоб просто змогти заснути.

Ненормальний журналіст

Але Господь Бог – то великий жартівник, і ти ніколи не знаєш наперед, що він для тебе приготував. Коли настала криза 2008 року, попередні роботи припинилися й Олександр вирішив спробувати себе у журналістиці.

Я тоді звертався в багато редакцій. Мені відмовили в усіх, крім однієї, де редактор за фахом теж була не журналісткою. Вона й дала мені перше завдання, сказавши: «Спробуй. Справишся – будемо говорити далі.

Він став не просто журналістом-газетярем — на рахунку Олександра Виговського десять виданих книжок. До речі, жодна з них не була сприйнята читачами однозначно. Як жартує сам Виговський: «Нормальні люди такого не читають, а нормальні письменники — не пишуть»

Завдання книги – викликати емоції, суперечки, вона повинна змушувати говорити про себе. Проте письменником чи поетом я себе не вважаю і не маю на меті отримати якийсь статус на літературних теренах. А пишу просто тому, що мені подобається сам процес. А ще тому, що в деяких випадках не можу мовчати.

«Від чого отримуєте найбільше задоволення – від малювання, створення скульптури чи написання віршів, прози?» – запитали в Олександра колеги-журналісти під час презентації однієї з його останніх книжок.

«Можливо, я вас розчарую, але найбільше задоволення я отримую від… кави і люльки», — відповів на це. Як завжди іронійно, зухвало і загадково.