За законами добра

Ніна Григорівна Божко народилася 6 серпня 1928 року у Києві і зростала, оточена любов’ю матусі Ганни Миколаївни та батька Григорія Григоровича Божка. Саме батьки, люди високої культури і тонкої організації душі,  прищепили доньці всі вищі чесноти християнської моралі та любов до рідної землі. 

У лоні батьківської любові

Про тата Ніна Григорівна розповідає не тільки з почуттям глибокої дочірньої прихильності, а й з гордістю за його виняткові людські якості:

Н. Божко: «Влітку мене відправляли до родичів на Полтавщину, звідки родом батько. Якось я малювала на подвір'ї, а по той бік тину зупинився дідусь, котрий знав мого тата. "Ой людина ж була... Ми з усієї Полтавської губернії  їхали до Києва, бо там мудрець живе...", — мовив дідусь».

Судячи з усього, Григорій Григорович справді був людиною непересічною. В 20-х роках його, висококласного поліграфіста, запросили до Києва, на столичну книжково-журнальну фабрику, й надали житло в урядовому кварталі.

Н. Божко: «Ми жили на Липках. Вчилася я у 51-й школі, в одному класі з донькою Хрущова та дітьми інших номенклатурних працівників. Але батько ніколи не був членом партії. Пам’ятаю, як він сказав: "Першим не пішов, а другим уже не піду." Насправді, він був не згодний багато з чим з того, що відбулося в революцію і відразу після неї".

Саме батько прищепив Ніні і перші основи малювання. Він приносив доньці невеликі кольорові ілюстрації, які дівчинка старанно копіювала, і в неї це добре виходило.

Ніна Божко з батьком.

Н. Божко: «Тато ніколи мене не хвалив. Лише одного разу я почула, як сказав співслуживцям: "Отак треба працювати", — і показав їм мій малюнок (то був Георгій Побідоносець)».

Та з найбільшою теплотою Ніна Григорівна згадує стосунки, які панували в їхній сім’ї. Незважаючи на те, що батьки прожили разом більше тридцяти років, вони ставилися одне до одного так, ніби щойно одружилися.    

Н. Божко: «Мама була маленького зросту, а тато — богатир, тож біля дверей стояв стільчик. Тільки двері відчинялися — мама вже в тата на шиї. Він спочатку обнімає її, потім мене. Вдома свято — тато з роботи повернувся.

Батько був красенем, мав чудову статуру, а мама вважала себе негарною — непоказна, маленького зросту, до того ж на три роки старша. Признавалася мені: "Я дуже боялася, що вродливі панянки його зваблять...» Але ті страхи були марними: Григорій бачив лише свою Ганну».

Війна

Радість сімейної любові і відносний матеріальний достаток перебила війна. Згодом тема Другої світової знайде відображення на ліногравюрах і живописних полотнах художниці, як природна реакція на найболючішу драму  власного життя.  

Ніна Божко. "Війна почалася". Літографія. 

Влітку сорок першого Ніні минав тринадцятий рік. Альоша, котрого називала братом, був старшим на сім років. Хоча вони не були рідними по крові, Нінині батьки взяли хлопця у свою сім’ю і ставилися як до сина. Олексій саме відслужив строкову службу і повертався додому, коли його застала війна. Командування дало юнакові дві години, щоб міг попрощатися з рідними.

Н. Божко: «Я на одному подиху вибігла на четвертий поверх, де ми жили. Альоша  радісно посміхався — сам двометрового зросту, сині очі, чорне, як смола волосся... Досі пам’ятаю його військові черевики з обмотками, скатку через плаче. Ми обнялися, не знаючи, що востаннє.  Уже після війни один чоловік, котрий виявився однополчанином Олексія, розповів про страшні бої в Карпатах, і як Альоша першим ішов на завдання, коли потрібні були добровольці. Він загинув смертю героя».

Родина Божків залишилась у Києві — батька не мобілізували до Червоної армії через вік і хворобу легенів. А через кілька місяців нацисти замордували його до смерті.

До української столиці окупаційні війська увійшли 19 вересня 1941 року.

Німецькі покажчики на Адольф-Гітлер-Платц (сучасну Європейську площу) під час німецької окупації Києва.

Німці прагнули посіяти паніку, зневіру та розпач. 

Н. Божко: «Масові розстріли, лютий голод, провокації, і в цей час батько (не знаю, як йому це вдавалося) умудрявся друкувати на фабриці заклики: "Фашистів буде розгромлено! Перемога буде за нами!".

Його заарештували перед новим роком, наприкінці 1941-го, прямо на фабриці. Ми так і не змогли дізнатися, що з ним сталося, і де похований батько. Але одна жінка попередила маму: їй і дитині потрібно негайно зникнути, піти геть з квартири, інакше розстріляють як сім’ю партизана».  

Німецькі листівки.

Ми знайшли якусь яму чи підвал без вікон і дверей в кінці Лук’янівки. Зробили у стіні дірку і так жили, аж доки німці не почали влаштовувати суцільні облави (вони дуже боялися партизанів). Скрізь висіли листівки: хто не зникне з Києва — розстріл на місці.

Зрештою нас — тих, хто ще залишався у місті, — завантажили у телячі вагони і кудись повезли. Було настільки тісно, що люди могли тільки стояти. Отак стоячи потроху і вмирали.

Але несподівано втрутилася рятівна небесна сила — інакше не назвеш. На одному з перегонів ешелон потрапив під бомбардування. Перші вагони загорілися, тож конвоїрам було вже не до хвоста поїзда. Нам же хтось ззовні відкрив залізний засув на дверях, і  всі, хто був живий, висипалися на вулицю. Мама каже мені: "Давай повзком, подалі від колії". А дізнавшись, що ми їхали у напрямі Білої Церкви, зраділа: "Це ж моя батьківщина! Будемо, доню, пробиратися, до Яблунівки" (тут народилася мати Ніни  Божко і жила її двоюрідна сестра Христя — ред.). І ми пішли. З собою не мали нічого, крім батькової шапки. Її потім мама виміняла на картоплю...

Ніна Божко з бабусею у селі Яблунівка. Довоєнний час.

Але навіть у таких болючих спогадах жінка говорить про світлі хвилини і складає вдячність людям, які допомагали вижити у найтяжчі моменти.

Н. Божко: «Ви знаєте, які люди добрі були... Ми добиралися до Яблунівки кілька тижнів, і ніхто в жодній хаті не сказав, що нема місця — скрізь пускали переночувати. А щоб підтримати сили, давали кухоль гарячої води і білий буряк. Вранці ми вже могли йти далі».  

У Яблунівці Ніна жила майже два роки.

Вдома без дому

Після того, як у листопаді 1943 року радянські війська звільнили Київ, мати з донькою вирішили пробиратися додому. Більше ста кілометрів — знову пішки. Але дорогою їх застала заметіль, і нізащо не дійшли б, якби знову не щасливий випадок.

Н. Божко: «Їхали наші солдати і побачили, що з кучугури наші ноги стирчать. Зима була дуже сніжною...»

Армійці розкопали закрижанілих жінок, як змогли відігріли, допомогли добратися додому. Тільки дому вже не було... Мати з донькою позбулися своєї квартири не через те, що її розбомбили чи спалили під час окупації вороги. Будинок уцілів, але доки не повернулися колишні власники, елітне житло в ньому поспішили зайняти свої ж — функціонери партійних та силових структур.

Н. Божко: «У нашій квартирі жив енкаведист. "Я вже ремонт зробив і квартиру не звільню", — сказав як відрізав. Нас же захистити  не було кому: батька не стало, а мама... Що вона могла проти цього міліцейського начальника? Тільки дуже плакала, коли ми йшли своїми відмороженими ногами у той підвал, в якому переховувалися після арешту батька».

Повноцінну квартиру Божки отримали тільки через десять років.

Уцілілі кияни повертаються в місто.

Через увесь Київ — пішки

У щойно звільненому Києві Ніна виготовляла документи для сімей загиблих військовослужбовців.

Н. Божко: «Фактично ми рятували удів та сиріт від голодної смерті, аби ті після втрати годувальника могли одержати допомогу від держави».

Лінографська майстерня розташовувалася на вулиці Червоноармійській, і шістнадцятирічна дівчинка, по суті підліток, пішки добиралася до місця роботи з одного кінця Києва у другий. А потім у наскрізь промерзлій майстерні сідала біля вікна з вибитими шибками й виконувала гравіювання. Після роботи ж разом з іншими киянами розбирала завали на Хрещатику, який був весь у руїнах. 

 Частково розібрані руїни на Хрещатику.

Н. Божко: «На роботу потрібно було встигнути на восьму ранку. Це зараз не розминутися, а тоді я йшла чи не одна на весь Київ: з Лук’янівки до кінця Червоноармійської, через Артема, Прорізну, Хрещатик. Пам’ятаю, снігу випало по коліна і ніхто його не прибирав. Витягну то одну, то другу ногу з кучугури, і з кожним кроком знову сідаю у сніг».

На перехресті вулиць Хрещатик і Прорізна. 

Н. Божко: «У майстерні стояла пічка-душогубка. Зніму з ніг обмотки, покладу на гарячий  метал, а сама бігаю босоніж по цементній підлозі — гріюся. Потім мотаю ті ще мокрі, але гарячі онучі на ноги, сідаю за роботу. А руки буквально прикипають до холодного каменя...»

Майстер сьомого розряду

Цікаво, що чи не найперша олійна робота Ніни Божко — портрет матері, написаний у 1948 році. І це невипадково.  

Н. Божко: «Якби не мама, я не тільки художником не стала б, а й навряд чи вижила б... Вона вже у віці була, до війни багато хворіла, навіть був період, коли не ходила ногами, але коли ми залишилися удвох, навіть не знаю, де сили брала, аби мене підняти. Пам’ятаю, як вона фарбувала принесені з базару шинелі і старі ковдри, шила з них бурочки, щоб заробити на хліб».

Згодом, коли стало трохи легше, мама взяла на себе все господарство. Хоча яке там легше...

Мати Ніни Ганна Миколаївна Божко.

Н. Божко: «Я вдень училася, а вночі виконувала замовлення київських видавництв — такі, що хороший би художник не взявся, а поганий не зробив: тонесеньким пером креслила невеличкі малюночки. Сто креслень — буханець хліба, а щоб їх зробити, потрібно було витратити кілька діб. Було, малюю всю ніч, а мама мені читає, щоб не так хотілося спати...»

Та попервах не було й того.

Н. Божко: «Мати шукала, може якась кірка хліба від щура залишилася, щоб мене врятувати. У 1946—47 роках голод був страшний. У той час я вчилася у художній школі, так нам раз на три дні давали або воду із сіллю, або воду із борошном».

Та знову ж таки пам’ять художниці зберегла не стільки чорні фарби, якими були позначені роки лихоліття, скільки яскраві, світлі спогади про викладачів школи — талановитих художників і сердечних педагогів, котрі цінували життя, будували плани на майбутнє, та найбільше любили дітей.

На все життя запам'ятала Ніна Григорівна завуча школи.

Н. Божко: «Таких учителів не зустрічала більше ніде й ніколи. Іван Петрович казав: "Скільки дітей загинуло під час війни, але вас я спасу".

Досі навіть не можу уявити, де він у ті голодні роки дістав горохову кашу. Привезли її нам, поставили у коридорі, щоб діти з усіх класів підійти могли. Вчителька наказала, щоб помили під їжу банки, в яких фарби розводимо. Але ж поки підемо помиємо, гороху не буде. Яке там миття! Як зараз пам'ятаю, іде урок математики, вчителька, теж голодна, якісь теореми пояснює, а ми  їмо горох. Така смакота...»

Державна художня школа імені Тараса Шевченка. 1944 рік.

До речі, у художній школі помітили не лише здібності дівчини, дані їй від природи, а й доволі високе, як для дитини, володіння технікою малюнка і живопису.  Одним з викладачів школи був В. І. Бондаренко.  

Н. Божко: «Він подивився на мої роботи і сказав: "Тобі нема що робити в цьому класі". Так я "перескочила" відразу через два класи».

Але в художній школі Ніна провчилася недовго.

Н. Божко: «Якось один з моїх однокласників зник, а через два тижні з’явився. Скочив на парту і каже: "Хто хоче не померти з голоду, можна піти у прикладне училище".

Іван Петрович (той самий завуч, що горох дістав - ред.) говорив мені: "Дівчинко, в тебе є талант. Тобі не можна залишати наш заклад". Навіть маму викликав, просив, щоб я залишилася. Та коли остаточно вирішила піти, у школі мене провели дуже сердечно і навіть подарували черевики. Чоловічі, правда, але то не мало значення. Я потім до них шкарпетки вив’язала — була чи не наймоднішою на курсі».

В училищі прикладного мистецтва студенти освоювали техніку декоративного розпису стін.

Н. Божко: «На курсі було 60 хлопців, майже всі колишні фронтовики, і я — одна дівчина. Причому малювати вміла теж тільки я одна. Тож коли в якості дипломної роботи нам загадали оздобити для якихось високопосадовців будинок біля Софії, хлопці носили воду, пісок (все що потрібно для штукатурки), а я їм робила розписи. В результаті єдина на курсі одержала сьомий розряд майстра-керівника альфрейно-живописних робіт».

"Наступного року я буду в інституті!"

Паралельно з навчанням в училищі Ніна Божко співробітничала з видавничими установами — виготовляла ілюстрації до книжок. І завідувач художньої редакції видавництва "Радянська школа" наполіг, щоб дівчина вступала до художнього вишу. Їй взагалі таланило на доленосні зустрічі з людьми, котрі бажали дівчині добра.

Н. Божко: «Для мене інститут — це було все одно, що на Місяць полетіти, а Петро Семенович сказав: "Не будеш поступати — не даватиму замовлень". Цим він мене і налякав».

Конкурс був величезний — двадцять чоловік на місце, більшість абітурієнтів - випускники художніх училищ з Одеси, Харкова, Ворошиловграда, Дніпропетровська, які давали учням серйозну підготовку.

Н. Божко: «На вступних випробуваннях потрібно було малювати оголену натуру, яку я до цього ніколи навіть не бачила. Тож пішла у художню школу проситися, щоб прийняли у мій же клас. На що один з викладачів (Денисов було його прізвище) відповів: "Ти дуже талановита дівчинка, але я раджу тобі поїхати до Одеси — там дуже хороші педагоги.  Позаймаєшся 5 років, а потім ми тебе приймемо до 11 класу».    

Яка Одеса? У мене мама вже лежала з інсультом. Покину її заради власних благ і кудись поїду? Так обурилася я на того Денисова, що сказала йому: "Наступного року я буду в інституті!" І  сама здивувалася власній зухвалості».

В цей час у Києві відкрилася художня студія, яку могли відвідувати всі бажаючі — молодь, люди середнього віку і навіть дідусі з бабусями. З п’ятдесяти студійців виділилися троє, котрі збиралися вступати до вишу. Серед них була і Ніна Божко.

Н. Божко: «Вирішили готуватися до іспитів у мене вдома: будемо ставити когось на стіл і малювати. Але треба було знайти вчителя. Я його знайшла у художньому інституті».

Тим учителем виявився молодий талановитий студент, художник з Донбасу Іван Тихий, котрий згодом став чоловіком Ніни Божко.

Н. Божко: «Коли я мала складати вступні іспити, він поїхав до Ворошиловграда, і вже звідти дав мені телеграму, щоб сіла поближче (ми сподіватися, що на екзамені загадають малювати портрет). Я й сіла перед самим носом. Але замість портрета поставили оголеного дядька і, звичайно, мій малюнок вийшов непропорційним: ноги великі, а голова маленька».

Таких як Ніна Божко, хто не був зарахований до вишу  після першої хвилі, але ще мав шанс стати студентом, виявилося п’ятеро.  

Н. Божко: «З Донбасу повернувся Іван Антонович (я тоді його ще по імені по-батькові називала), приніс мені книжку репродукцій, і я вдень та вночі готувалася до повторного іспиту, копіюючи з неї картини старих класиків. І на екзамені одержала величезну п’ятірку — на весь аркуш!»

Оскільки Ніна витримала творчий конкурс не з першого разу, її зарахували не на живописний, а на графічний факультет.

Н. Божко: «В той час найсильніших студентів брали на живопис, трохи слабших — на графіку, ще слабших на скульптуру й архітектуру. Хоча до цього я навіть не знала, що в інституті є живопис, графіка... Хотіла бути просто художником».

Київський державний художній інститут (нині - Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Сучасний вигляд.

У художньому інституті Ніна Божко познайомилася з багатьма талановитими людьми. Її педагогами зі спеціальності були українські графіки Василь Касіян, Іван-Валентин Задорожний, Іларіон Плещинський.

На третьому курсі потрібно було визначитися зі спеціалізацією: "Ілюстрування та оформлення книги", "Станкова графіка" чи "Політичний плакат". Ніна вибрала майстерню плакатного мистецтва, яку очолював В. Касіян, хоча її хотів бачити серед своїх учениць і академік Плещинський.

Н. Божко: «Іларіон Миколайович (Плещинський - ред.) вважав, що я маю бути тільки в нього, і пообіцяв, що візьме наді мною шефство. Але Василь Ілліч (Касіян - ред.) теж вибрав мене. Якось підбігає лаборант і каже: "Вас чекають у деканаті." Заходжу. Питають: "Касіян Вас примусив піти до нього?" "Ні, — відповідаю, — я сама так вирішила". І то була правда. Річ у тім, що Плещинський завідував майстернею книжкової графіки, а я не дуже любила малювати маленькі картинки. Мені хотілося робити все у кольорі, ми жінки любимо колір... Крім того, було цікаво писати великі виразні обличчя, і руку я зробити вміла».

Графіка Ніни Божко. 

Вдячна своїм викладачам за науку, Ніна Григорівна все ж наполягає на тому, що це вона вчилась у них, а не вони навчали її. Бо попри всю талановитість, професори й академіки були дуже зайнятими людьми (власна творчість, часті відрядження, активна  громадська діяльність). У того ж таки Василя Касіяна, котрий вважається засновником української графічної школи, на студентів залишалося не так багато часу.

Н. Божко: «За семестр він приходив двічі. Перший раз, коли ставив постановку, другий — коли приймав роботу і ставив оцінку. Це завжди була п’ятірка, але головне, чому  він мене навчив: послухай всіх і зроби по-своєму».

За великим рахунком, Ніна Божко ніколи не була ученицею. Ще навчаючись в інституті вона співпрацювала з видавництвом "Мистецтво", де мало не щомісяця виходили друком її плакати.

Н. Божко: «За них мені платили стільки ж, як маститим художником. За ці гроші їздила у Третьяковку, в Ермітаж. Оце й була моя головна школа».

Плакат із зображенням Тараса Шевченка, який Ніна Божко створила у цей період, відразу став класикою та приніс юній художниці всесоюзну славу. Цю роботу високо оцінили у Москві і тиражували сотнями тисяч примірників.  

Н. Божко: «На останньому курсі у мене державний екзамен, диплом, народилася дитина — від втоми я ледве на ногах тримаюся. І от приїхала в інститут, стою біля вікна разом з іншими студентами. Коли це йде Касіян — його було помітно здалеку: двометрового зросту, кучері до плечей, в українській вишиванці. Руки розкрив, широко посміхається. Думаю: до кого це він?

Аж підходить, обнімає мене і говорить: "Я щойно приїхав із Москви. Під час прийому у Кремлі Корнійчук сказав: "Робити плакати потрібно так, як Божко в Україні робить, і щоб оцей  портрет Шевченка був у кожній хаті." То його друкували десятки разів. Це я вже зробила копію (показує на плакат у своїй майстерні - ред.), бо оригінал подарувала музею Шевченка. Але намалювала один до одного».

Перші дотики до живопису

Не зважаючи на те, що в інституті Ніна Божко здобула спеціальність плакатиста, вона завжди більше тяжіла до живопису, самостійно опановуючи складну олійну техніку.

Н. Божко: «Мене ніхто не вчив, як розбавляти фарбу, класти штрихи — доходила до всього сама».

Студенткою проходила практику у Каневі, і коли всі лягали спати, Ніна чекала, коли прийде останній пароплав — малювала його відображення у воді. А вранці, ще до сніданку приносила по три етюди з Тарасової гори.

Н. Божко: «Оце й була моя школа. І чим більше працюєш, тим краще виходить».

Ніна Божко на східцях Національного художнього музею України.

Н. Божко: «Віру у власні сили Ніні дав Карпо Трохименко, колишній  інститутський викладач, з яким випадково зустрілася уже після закінчення вузу.

Трохименка любили всі студенти — він був чудовим художником і прекрасною людиною, душа-чоловік.

У 1964 році, коли в мене народився Гриць, ми поїхали із сином у Плюти, й там я багато малювала олійними фарбами. Але дитина ще маленька, вночі морочить, тож прокидалася пізно.  Гляну у вікно, а Карпо Дем’янович уже з етюдником іде. Все жартував, натякаючи на свій похилий вік: "Хе-хе-хе, Вам ще можна спати..."

Вже перед самим від'їздом попросила, щоб він подивився мої роботи: покритикував; можливо, щось підказав. Хвилювалася неймовірно, адже на той час уже ціла живописна школа була:  Яблонська, Пузирьков, Лопухов, а я сама по собі...

Трохименко подивився на розкладені полотна, мовчки вийшов і повернувся разом  з іншими  молодими художниками. Каже до них: "Ось, учіться, як треба працювати".  

Ніна Божко. 

Художник країни Рад

Після інституту Ніна працює у провідних видавництвах Києва: "Веселка", "Радянська школа", "Дніпро". Займається графікою, ілюструє друковані видання, а у вільний від основної роботи час продовжує писати олією. Зокрема, у 1960-70 роках Ніна Божко створила серію ліногравюр "Київ", у 1961-71 — свою знамениту "Шевченкіану", серію пейзажів "По місцях Сковороди". У 1976-80 рр. вона написала олією ряд портретів видатних киян — діячів мистецтва, вчених, спортсменів.

Ніна Божко у своїй майстерні.

Безперечно, велику роль у становленні Ніни Григорівни як художника-живописця відіграв її чоловік, Іван Тихий, з котрим ділили одну творчу майстерню, хоча згодом їхні шляхи і розійшлися.

Іван Антонович писав величезні полотна на літературні й історичні сюжети з величезним числом людських образів. Також він малював неперевершені пейзажі.  

Іван Тихий. "На оновленій землі". 1961 рік.

Н. Божко: «Якось, коли я ще була на правах дружини, нас приймали у Кремлі, і багато виступаючих — представників республіканських творчих спілок — говорили з трибуни, що були б раді мати в себе такого художника, як Іван Тихий».

До речі, при всіх протиріччях, що мали місце у взаємовідносинах художника і влади, у матеріальному плані митці при Радах жили непогано.  

Н. Божко: «Постійно організовувалися виставки, роботи часто купували або Спілка художників, або Міністерство культури. Причому все було більш-менш по-чесному. Якщо, наприклад, цього разу купують у мене, то наступного разу придбають в іншого. Й суми були солідні — за одну виставку можна було купити легковий автомобіль. Молодим художникам, без звань, платили менше, але обділеним не був ніхто».

Ніна Божко на художній виставці.

Слід зауважити: хоча ми традиційно асоціюємо відносини радянської влади і художника з його пригніченням  та знищенням самобутності митця, Ніна Божко не вважає себе жертвою системи і наполягає: не влада визначає творчу долю майстра, а він сам. Принаймні, самій Ніні Григорівні ніколи не доводилося йти проти власних переконань. Вона творила так, як підказувало серце і власне сумління, стосувалося це портретів ветеранів, передовиків виробництва чи визначних  діячів культури і мистецтва.

Частіше виникали непорозуміння іншого плану, адже у світі мистецтва панує жорстка конкуренція: заявити про себе у цій сфері надзвичайно складно, та ще важче утримати взяту висоту.

"Я відчула себе малою дитиною, яка ступила в океан..."

У 1983-84 рр. Ніна Божко написала близько сорока олійних портретів воїнів Другої світової війни (серія "Заради життя на землі"). 

Саме з цими роботами пов’язані одні з найпам’ятніших моментів її життя — найтяжчих і в той же час найщасливіших.

Н. Божко: «Раніше Спілка часто організовувала тематичні виставки до загальнодержавних свят. Черговий вернісаж готувався до 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Керівники спілки (у нас там чудові хлопці були, колишні танкісти – Георгій Чернявський, Вадим Одайник) звернулися до художників із проханням: залиште усю свою роботу і зробіть хоча б по одному портрету воїна.

Мені дали телефони п'яти кандидатів. Одному дзвоню – нема, другому – нема,  третьому, четвертому, п’ятому - безрезультатно. Знову звертаюся у раду ветеранів, там відповідають — усіх кандидатів роздали. "Як же це, думаю, усіх? Це ж початок 80-х років був, скільки воїнів ще живих...  Вирішила шукати самостійно.

Обійшла пів Києва, і до кого не приходила — всі погоджувалися, щоб їх малювала. Думали, що партія про них не забула, а насправді це була моя власна ініціатива. Герої приїжджали до мене в майстерню точно по графіку. Єдиний, до кого їздила сама,— генерал Краснокутський, який був незрячим. До речі, саме з ним я познайомилася з найпершим, а він уже зателефонував своєму другові, генералу Дорошенку.  

Коли ж пішов слух, що робиться галерея, ринули всі до мене, і я відчула себе малою дитиною, яка вступила в океан, не знаючи, що там така глибина...»

Ніна Божко. "Гвардії генерал-майор артилерії Краснокутський Данило Михайлович".

Божко працювала по 16–20 годин на добу: виходила з дому о восьмій ранку і поверталася глибокої ночі.

Н. Божко: «Я вже ходити не могла. Вранці прокидаюся, а ноги такі пухлі, що тапочки не можу взути. Та я жартую сама до себе: "Так, Ніно, не мороч голову. Ти всю ніч танцювала, ану, не прикидайся". Тримаючись за поручень встаю, викликаю машину і їду у майстерню».

Захоплена роботою, Ніна Григорівна часто залишалася без обіду й без вечері (вона не могла навіть купити хліба, бо вранці магазини були ще зачинені, а коли поверталася додому — уже зачинені). Утім люди, котрі приходили у майстерню художниці, намагалися підтримати її чим могли.

Н. Божко: «Приносить якось Павло Антонович Цаплюк величезний шмат сала з м'ясом, і каже: "Я вас дуже прошу, підсмажте його мені, будь ласка. Я поки піду, треба деякі справи уладнати.

У мене в майстерні електроплитка була. Почала смажити те м’ясо, а сама голодна, аж голова паморочиться від ситного запаху. Гість мій повернувся. Запрошую його до столу, а він на це: "Я щойно з їдальні, то я для вас приніс... Я звик турбуватися про людей».

Ніна Божко. "Керівник підпілля і комсомольського партизанського загону "Смілянщина" Цаплюк Павло Антонович".

"Заради цього варто було народитися"

А 17 лютого 1984 року сталася подія, заради якої, як говорить сама Ніна Божко, варто було народитися".    

Н. Божко: «Галерея портретів була готова, і мене запросили на святкування 40-ї річниці перемоги у Корсунь-Шевченківській битві, оскільки більшість зображених мною ветеранів були учасниками цієї військової операції. За мною заїхала машина, і ще до світанку ми вирушили в дорогу.

Такої заметілі я не бачила ніколи — на відстані витягнутої руки нічого не було видно. Проїдемо десять метрів, хлопці виходять з машини і підкладають колоди, щоб можна було рушити далі. До Корсуня прибули далеко за північ (150 км долали майже 20 годин - ред.).

А наступного дня були урочистості з нагоди свята. Зібралися фронтовики — танкісти, кавалеристи, льотчики... Слово взяв Георгій Береговий. Пам’ятаю, як він сказав:  "Серед нас є гостя, яка зробила унікальну, єдину на весь Радянський Союз галерею. Я був би щасливий, якби і з мене вона зробила портрет". А на той час Георгій Тимофійович керував Всесоюзним центром підготовки космонавтів у Зоряному містечку. Під час бенкету він запросив мене вальс... І коли пішли по малому колу, подумалося: заради цього варто було народитися (дарма, що напередодні підхопила запалення легенів і танцювала з температурою під сорок)».

Урочистості, присвячені річниці перемоги у Корсунь-Шевченківської операції.

Після офіційного прийому учасники зустрічі поїхали по місцях бойової слави (так званому Вогняному кільцю). То була урочиста і в той же час дуже страшна подорож.

Н. Божко: «Урочиста, бо обабіч дороги нас вітали піонери і вздовж доріг майоріли прапори - через кожні десять маленьких - один великий. А страшна, бо серед чоловіків, які приїхали цього дня до Корсуня, було багато на милицях, без очей, без рук...»

Найбільше запам’ятала Івана з Осетії, безрукого й безногого, котрий говорив російською з дуже помітним акцентом.

Н. Божко: «Отам — розповів осетинець, — на горбочку бабуня жила. Спочатку вона мене з танка витягнула і на гору винесла, а за другим разом — мою ногу. Потім ворону принесла, щоб я не помер з голоду...»

Скандал у Спілці, або чому слони довго живуть

Через кілька днів після того, як Ніна Божко повернулася з Корсуня, керівництво спілки звинуватило художницю у недбалій роботі та  заробітчанстві, що суперечило принципам "радянської рівності і справедливості".

Н. Божко: «Прийшла на збори ні про що не підозрюючи, і абсолютно несподівано для себе чую, як секретар спілчанського парткому  говорить зі сцени, що "у нас ЧП". Мовляв, Ніна Божко  за два тижні зробила  багацько портретів, а якби вона дала  прізвища цих людей нам, то галерею могла би купити Спілка, і всі би добре заробили. А так з наваром одна лише Божко.

Як же можна було отак, нічого не знаючи, не бачачи моєї роботи? Знаєте, я зроду не виступала, в мене навіть у гороскопі написано, що людина, яка народилася під знаком Лева і Дракона (відповідно до місячного і річного астрологічного циклу - ред.)  ніколи не говорить перед публікою. Але ж тут чую таку брехню!  По-перше, я працювала не два тижні, а майже два роки. А по-друге, що значить, залишилася з наваром, якщо переважну більшість картин я вирішила просто подарувати державі?  

Не знаю, де в мене сміливість взялася. Піднялася і на весь голос заявила: "Я прошу слова! Ні, я не прошу, я вимагаю слова!"

Коли нарешті дозволили вийти на сцену, розповіла все, як було.  Як знаходила цих воїнів, як не знаючи свят і вихідних, писала їхні портрети. А на завершення сказала: і поки я жити буду й оцими руками зможу малювати, я вам обіцяю, що працювала, працюю і буду працювати!"

Зал вибухнув аплодисментами. А до мене на сцену піднявся Сергій Федорович Шишко, притиснув до свого серця і каже: "Ви зробили такий подвиг. Ріднесенька моя, що мені таке добре вам сказати, щоб Ви тільки не хвилювалися?

Коли вже спустилася в зал, той наклепник став вибачатися, та я йому сказала лише одне: "Знаєш, чому слони довго живуть? Тому що вони не з’ясовують своїх слонячих стосунків.»

Ніна Божко.

Посланий небом

Майже цілодобова робота і величезне напруження упродовж багатьох місяців далися взнаки — Ніна Григорівна настільки отруїла організм фарбами, що кінець кінцем потрапила до клініки. Її оперував О.О. Шалімов, портрет котрого вона написала за кілька років до цього. 

Н. Божко: Шалімов і Амосов – два спеціалісти, які були нам послані з неба. Їх простий дядько не міг народити. Таким людей нам згори на землю посилає Господь.

Ніна Григорівна переконана: якби не втручання геніального хірурга,  її уже не було б на світі — нирки відмовили повністю, а лікарі діагностували інше захворювання і вже готували важкохвору пацієнтку до операції.

Н. Божко: Ноги пухли давно, але в одну з ночей мені стало геть зле.  Викликали швидку. Останнє, що пам'ятаю, — довго зносили по сходах. Потім, вже у районній лікарні, куди мене привезли, хірург, старенький такий дідусь сказав, що я найважча хвора на все відділення.

Невідомо, чим би все закінчилося, якби не втрутилися двоє людей, портрети котрих у той час писала Ніна Божко,  — директор Інституту хімії високомолекулярних сполук Юрій Сергійович Ліпатов і його дружина, професор Тетяна Есперівна. Вони й попросили Олександра Шалімова оглянути хвору. Ніну Божко перевезли до очолюваної ним клініки Інституту експериментальної й клінічної хірургії НАН України.

Н. Божко:  Олександр Олексійович зустрів мене з посмішкою, він взагалі був дуже гарною, душевною людиною. Показую йому діагноз і бачу, як усмішка сходить з обличчя академіка і воно стає мов кам’яне.  

Кажу: "Може хтось із Ваших учнів візьметься?" (Олександр Олексійович був уже у віці і оперував дуже рідко).

"Я сам" — відповів коротко.

Наступного дня мене почали готувати до операції, вже вкололи заспокійливе і тут несподівана новина: комусь із великих урядовців у Кремлі стало зле, і Шалімов через дві години має летіти до Москви.

Підходжу до секретарші Олександра Олексійовича, питаю:

— Таню, що мені робити?

— А що він вам сказав?

— Тільки два слова: "Я сам".

— Значить приїде.

І що ви думаєте? Справді, приїжджає у своєму коричневому оксамитовому костюмі... Прооперував мене, на літак і полетів у Москву.

А я, коли вже відійшла від наркозу, зізналася одному лікареві, що думала про Шалімова як про старого діда, й навіть боялася лягати до нього на операційний стіл.

Той хірург відповів: "Ми всі разом,  весь інститут одного нього не варті. У нього руки відтіля"... — і показав очима на небо.

Згодом Ніна Григорівна написала ще один портрет Олександра Шалімова — закінчувала уже після перенесеного ним інсульту.

Н. Божко: Обличчя більше не чіпала, тільки руки. Він мене все просив: ви мені нігті красиві зробіть. Виявляється, для хірурга дуже важливо мати короткий, акуратний манікюр.

Лікарі наказали Ніні Божко після одужання три роки не братися за фарбу, але вона не витримала й малої частини цього строку. Натхненна успіхом галереї воїнів,  художниця вирішує створити ще одну, цього разу на виробничу тематику "Арсенал і арсенальці".

Після того, як Ніна Григорівна припинила роботу у видавництвах і вийшла на заслужений відпочинок, вона всю себе присвятила живопису — створила сотні нових картин, переважно пейзажів і натюрмортів. Хоча говорити про відпочинок стосовно Ніни Божко некоректно. Попри вік і хвороби, як з’явилися з роками, ще недавно мисткиня у свої майже дев’яносто, як і в молодості, не знала вихідних. І на полотнах, як і в житті вона завжди залишається оптимісткою.

* У матеріалі використані історичні фотознімки періоду Другої світової війни, у тому числі фотографії Герберта Ліста.