«Я ніколи не намагаюся комусь догодити»

«Я ніколи не намагаюся комусь догодити своєю творчістю»: п’ять принципів Леоніда Маадир-оола

Писати треба так, щоб це подобалося не всім.

Справжнє мистецтво не може належати народу.

Леонід Маадир-оол

Принцип перший

Писати аби писати, створювати красиві фантики я не бачу сенсу. Кожну свою картину я проживаю. Для художника важливо поєднувати академізм, закони творчості із тими ідеями, які народжуються в його голові.

Концепцію, ідею, зміст (явний чи прихований) Леонід Маадир-оол називає головним у мистецтві. І навіть якщо цей зміст нестиме в собі докір, як у картині «Старий будинок на вулиці Богдана Хмельницького у Білій Церкві» (друга назва «Спалений будинок») — він буде ціннішим за ідеальну картинку. Будинок, який зображено на полотні, був споруджений більше ста років тому. А у 90-х роках минулого століття його спалили. Художник поєднав на картині день і ніч. Половина будівлі зображена у величавому спокої будинку, який був свідком чималого відрізку історії. Це день. Інша половина охоплена нищівним полум'ям. Навколо  ̶  ніч. Контраст, який підкреслює, як важливо берегти минуле.

Леонід Маадир-оол. "Спалений будинок"

Але полотно може мати й іронічний зміст. «Чи буде дощ?» («Дівчата з сапками») називається картина, на якій зображені люди, що йдуть середмістям із сапками та «кравчучками» і стурбовано поглядають на небо. З першого погляду не зрозуміло, чому ці люди: чоловіки та гарні жінки, — гуляють містом з інструментами для поля. Підказкою слугує дата написання картини, вказана у кутку,  ̶  1995 рік. Саме тоді українці почали масово отримувати дачні ділянки. І запитання: «Чи буде дощ?», «Чи варто їхати на дачу?», здавалося, висять просто у повітрі.

Леонід Маадир-оол. «Дівчата з сапками».

Принцип другий

Часто задум, образ майбутньої картини приходить до мене уві сні. Потім я дивлюся на людей, які мене оточують. До цього додається враження від несправедливості оточуючого світу, державної політики. А потім думаю, як же все це вирівняти у картині, як поєднати несправедливість, доброту та ті образи і форми, які прийшли уві сні. Коли все це вдається поєднати, виходить щось таке, що не до кожного доходить, але найголовніше, щоб до мене дійшло. Ленін казав, що мистецтво належить народу. Це неправда. Мистецтво належить тим, хто його розуміє. Я ніколи не намагаюся догодити народу. Моє завдання зробити картину такою, щоб вона подобалась не кожному. Справжнє мистецтво на те й мистецтво, щоб його могли зрозуміти інтелектуали. Якщо художник орієнтується на інтелектуальну аудиторію - він сам собі підвищує планку. Якщо будеш подобатися кожному, значить ти дилетант.

Прагнення не бути червонцем, який сподобається всім — своєрідна провокація, свідоме рішення не бути комерційним художником, який масово продукує «глянцеві» картини. Але саме завдяки цьому Леоніду Маадир-оолу вдається створювати полотна з більш глибоким сенсом, ніж той, який можна охопити з першого погляду. В картині «Міраж на Гетьманській»(«Триярусна церква і сучасність») минуле переплітається із сучасним. На полотні ̶ одна із найвпізнаваніших локацій Білої Церкви, Будинок Таубіна, споруджений на початку 20 століття. Він прекрасно зберігся до сьогодні і став невід`ємною частиною міського пейзажу, повз нього щодня проходять проїжджають тисячі містян. На картині він постає у своєму сучасному вигляді, повз нього саме проїжджає міський тролейбус. Однак поруч зображена стара дерев`яна церква, а біля неї ̶ гамірний хаос ринку. Ні церкви, ні ринку немає ні на тій вулиці, ні навіть у тому районі. Але вони були там у 18 столітті. Художник випадково дізнався про це, коли цікавився історією міста. Пропонує поцікавитися нею й тим, хто побачить його картину. Маадир-оол ̶ художник не для ледачого глядача!

Леонід Маадир-оол. "Триярусна церква і сучасність"

Він любить змушувати сучасність «дружити» із минулим. Інколи сьогодення в його картинах навіть говорить минулому «Привіт». Саме так називається картина, яка теж присвячена історії Білої Церкви та людям, які живуть у цьому місті. Це полотно ̶ невелика, але змістовна історія про те, як дівчина прийшла на виставку і побачила на картині із зображенням старої Білої Церкви хлопчика, який, можливо, міг би стати її нареченим, якби вони жили в один час. А, може, навпаки, це її дідусь у юності. Фігура дівчини водночас здається і статичною, і такою, що йде прямо в картину, ніби бажаючи зануритися в ту дійсність і дізнатися, чим жило місто і його люди десятки років тому.

Леонід Маадир-оол. «Привіт»

Принцип третій

Для мене найбільшим критиком є я сам. Часто дивлюся на свою картину, і думаю «Погано, погано, погано...» - і так доти, доки не вдасться зробити її кращою. Я як художник маю бути у відповіді за кожен мазок. Але чим далі, тим рідше мені не подобається те, що я роблю і я щось переписую. Справа, мабуть, і в досвіді, і в тому, що, перш ніж сісти писати картину, я її дуже довго виношую в голові і ще на етапі задуму відточую все до того вигляду, який би мене задовольнив. Деякі друзі-художники з мене жартують, що Маадир, мовляв, за ніч може написати картину! Звісно можу - якщо перед тим я місяць нею жив! Питань техніки і способів втілення задуманого не виникає. Головне - ідея. Палітри, наприклад, у мене взагалі нема. Я видавлюю на неї фарби тільки для того, щоб було зручніше їх набирати.

Знайти правильний шлях, творче рішення, яке дозволить втілити все задумане ̶ чи не найскладніше завдання для художника. Картина «Мацюк. Місто»  ̶  колаж, який поєднує чи не всі найвпізнаваніші будівлі і локації Білої Церкви. Леонід Маадир-оол, здається, зібрав усі міські «роздинки» і створив максимально концентрований портрет міста. Але художник не був би сам собою, якби не зробив цей портрет живим, емоційним і таким, що змушує ностальгічно всміхнутися кожного, хто живе чи жив у Білій Церкві. В центрі композиції - старий літній чоловік з пишною бородою, який веде велосипед. Цього персонажа, Віталія Гавриловича Мацюка, свого часу знало все місто - і через те, що він був відомим міським художником, і через те, що щодня на старому велосипеді воєнних років їздив косити траву для свого козла (якого колись йому продали під видом кози) та кроликів. Завжди з етюдником і з косою: бо ж писав свої картини прямо в полях. Усі знайомі художники по-доброму з нього сміялися через те, що його кролики помирали від старості ̶ йому було шкода їх забивати. Містяни ж сприймали старого Мацюка як живу міську легенду. На картину потрапила навіть сосна, що росла у дворі Віталія Гавриловича на вулиці Пушкінській - теж як один із символів міста. Так на картині «Мацюк. Місто» навколо старенького художника розгортається життя міста, як воно є: глядач може піддивитися у вікно за закоханими, які цілуються, у дворі сохне білизна, дахами гуляють коти...

Леонід Маадир-оол. "Мацюк. Місто"

Принцип четвертий

«Мене часто запитують, чому я використовую здебільшого темну кольорову гаму. Я відповідаю, що немає темної чи світлої гами - є вираз емоцій. Картина, написана найтемнішими фарбами, може нести найсвітліший сенс. А найсвітлішими фарбами можна написати страшну трагедію. Але я люблю насичені барви».

Щоб зрозуміти, як темними фарбами можна зобразити абсолютне щастя та спокій, достатньо подивитися на картину Леоніда Маадир-оола «Материнство». Написана відтінками коричневого, вона передає те найголовніше, на чому тримається світ ̶ материнську любов. Картина мимоволі навіює асоціації із зображеннями Мадонни з немовлям.

Леонід Маадир-оол. «Материнство».

Принцип п’ятий

«Для художника важлива здорова конкуренція. Тільки тоді буде прогрес для кожного. Не повинно бути заздрощів, наговорів за спиною - це шлях до творчої деградації, але це, на жаль, часто зустрічається».

Вхопити момент, змусити картину говорити про час, в якому вона написана,  ̶  це та родзинка, яка робить творчість Леоніда Маадир-оола по-справжньому особливою. Картина «Молодь біля БРУМу» написана під час Помаранчевої революції 2004 року. На ній ̶ фрагмент із життя Білої Церкви під час тих буремних подій. Біля будівлі мерії мітинг: гучні промови, прапори. А поруч, біля БРУМу, на алейці, де збирається «неформальна» молодь, кипить своє життя, в якому політика відіграє не таку вже й велику роль.

Леонід Маадир-оол. «Молодь біля БРУМу».