Творчий ген Івана Зоренка

60 карбованців, щоб повірити у себе

Іван народився 1947 року у невеликому селі Косівка на Київщині. Він став четвертою дитиною у родині Зоренків. Батько, Яків Зоренко, після повернення з фронтів Другої світової війни, працював у колгоспі фуражиром. Мама, як і більшість тогочасних сільських жінок, теж працювала в колгоспі, та займалася дітьми і домашнім господарством.

Батьки Івана Яків Устимович і Антоніна Афанасівна Зоренки.

Всі мої рідні з діда-прадіда були звичайними селянами, працювали на землі. Зазвичай, у таких умовах людям буває не до творчості. Але, вочевидь, творчий ген був присутній у нашій родині. Спочатку він проявив себе через мого старшого брата Василя, котрий захоплювався малюванням, і йому це непогано вдавалося. Я відкривши рота спостерігав за тим, як він перемальовує ілюстрації з книжок. Бачачи мою зацікавленість, брат став мене потихеньку навчати тому, що вмів сам. Почало виходити... Батьків це дуже здивувало, але вони повірили у мене одразу: стали купувати папір, фарби та все, що потрібно було мені для творчості.

Брати Івана Василь (ліворуч), Микола і сестра Надія у дорослому віці.

Спочатку малий Іван тушшю робив невеличкі замальовки у блокноті. Пізніше став пробувати себе в акварелі. Першою «серйозною» роботою у цій техніці була копія «Трьох богатирів» Васнецова. Пізніше він знову і знову малюватиме копії відомих творів, бо тільки так міг учитися законам мистецтва.

У школі талановитого учня почали залучати до оформлення стінгазет. Івана тішило, що йому довіряють таку відповідальну місію, але він швидко відчув на собі і зворотній бік цієї справи. Для стінгазет постійно доводилось малювати карикатури на двієчників і бешкетників. І, хоча Іван робив це не з власної волі, ображалися учні саме на нього.

Як би там не було, вже у дитинстві Іван зрозумів, що може стати художником.

Я добре пам'ятаю момент, який мене стимулював розвиватися у творчому напрямку. Мені було 11 років, у школі до Шевченківських днів оголосили художній конкурс. Я зробив макет під склом, який назвав «Мені тринадцятий минало». До справи підійшов творчо: зробив із моху траву, вирізав із дерева малого Тараса Шевченка, який сидить на пеньку, а біля нього — торбинка, і ягнята пасуться. Цей макет відправили на виставку до Києва, де вона, на моє велике здивування, здобула призове місце. Мені прислали грошову винагороду — цілих 60 карбованців, великі на той час гроші. Тоді я й зрозумів, що мистецтво може бути професією, а не тільки захопленням. Для батьків ця моя перемога теж стала показовою. Вони на всі преміальні гроші накупили мені матеріалів для творчості. Я дуже вдячний усій своїй родині, батькам, братам і сестрі за те, що вони мене завжди підтримували.

У старших класах школи. Іван Зоренко — крайній праворуч.

У невеликому селі, в якому зростав майбутній художник, не було мистецьких гуртків, тому здобувати ази омріяної професії доводилось усіма можливими способами.

Я ще навчався у школі, коли в нашому селі споруджували будинок культури. Над його оздобленням працював ліпник. Я постійно бігав туди і уважно спостерігав за тим, як він створює всі ці декоративні елементи. Дуже хотів сам спробувати попрацювати з гіпсом, і така можливість з’явилася. Підвал будинку культури був вщент наповнений гіпсом, а двері не замикалися, тож я завжди міг взяти собі трохи цього матеріалу — дістати його іншим способом було неможливо. Ось так я й почав опановувати пластичне мистецтво...

Після восьмого класу Іван поїхав до Києва з наміром вступити до художнього училища. Однак, виявилося, що юнак спізнився — набір туди вже був закритий.

Ні з чим я повернувся додому, провчився ще рік у школі, а після дев'ятого класу вступив до Володарського професійно-технічного училища, щоб вчитися на механізатора широкого профілю. Треба сказати, що комбайни мене вабили і зачаровували з дитинства. Я ще малим бігав у поле до свого дядька, який працював комбайнером, і міг годинами спостерігати за його роботою та за рухом величезного, як корабель, комбайна.

Відразу після училища Івана Зоренка забрали в армію. Служити юнака відправили у далеке Забайкалля. До військової частини, яка розташовувалась на станції Безрічна, майбутні солдати з України їхали 10 діб.

Рядовий строкової служби Радянської Армії Іван Зоренко.

Служба почалася з того, що ми самі для себе відремонтували казарму. Доки ремонтували — спали у дерев'яному бараці (там раніше жили засланці). Мене та ще одного солдата, який гарно малював, призначили відповідальними за оформлення у відремонтованій казармі ленінської кімнати. Потім керівництво дізналося, що я вмію працювати з гіпсом, і почалося: то Леніна потрібно у повний зріст зробити, то великий ліпний герб СРСР для плацу... З часом замовлення на погруддя вождя надходили навіть із сусідніх військових частин. Я це сприймав як можливість відпрацьовувати пластичну техніку. Ще одним своєрідними тренуванням були медальєрні рельєфи, на яких зображав товаришів по службі.

Пізніше у Івана Зоренка таки з'явилася можливість отримати фахову освіту. Його майбутня дружина після училища потрапила на роботу до Київського «Тисячного» заводу. Іван поїхав до столиці за своєю коханою і спробував влаштуватися на роботу у живописно-скульптурному комбінаті.

Мої роботи сподобалися одному з чеканщиків, він хотів узяти мене до себе (і директор комбінату вже погодився), аж з’ясувалося, що працевлаштувати вони мене не можуть, бо не маю київської прописки. Аби хоч якось мені допомогти, директор комбінату зателефонував викладачеві художнього інституту Макару Кіндратовичу Вронському та попросив його зустрітися зі мною. Я прийшов на зустріч, професор провів для мене екскурсію інститутом, подивився мої роботи та сказав, що він візьме мене, якщо я впевнений, що зможу шість років життя присвятити навчанню на стаціонарі. Ми порадилися з нареченою і вирішили, що зараз, коли плануємо створити сім'ю, витрачати стільки часу на навчання буде нерозумно.

На скульптурних факультетах багато часу приділяється вивченню анатомії. Скульптор повинен досконало знати людину: від кісток і м'язів до кожного руху і погляду. Я вивчав це все сам: щось за книжками з пластичної анатомії, а щось — завдяки власним спостереженням. Бувають комічні історії, коли на пляжі я, виключно з професійного інтересу, роздивляюся людей, а вони, не знаючи, що я художник, починають ніяковіти, або злитися.

Директор будинку культури, комбайнер і художник

Одразу після демобілізації Іван Зоренко влаштувався на роботу директором будинку культури у рідному селі Косівка — того самого, на будівництві якого колись спостерігав за роботою ліпника. Сьогодні ця споруда стоїть занедбаною, поступово перетворюючись на руїну. А тоді, згадує художник, це був потужний культурний осередок, у якому ставили вистави, крутили кіно і, звичайно ж, влаштовували танці. Саме на танцях Іван Зоренко і познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Молодята Іван і Ніна Зоренки.

З Ніною вони одружилися у 1971 році, з часом з'явилися доньки Наталія та Ольга, які згодом подарували батькам чотирьох прекрасних онуків.

Я завжди горів своєю роботою, мистецтвом і дуже вдячний дружині за те, що вона не ревнує мене до творчості і допомагає в усьому.

Роботу директора будинку культури Іван Зоренко успішно поєднував із творчістю та продовжував займатися самоосвітою. А ще протягом кількох років під час жнив керівник культурного центру Косівки пересідав зі свого директорського крісла у комбайнерське.

Пристрасть до великих польових машин у мене нікуди не зникла, і ця робота справді приносила задоволення.

Але мрія стати художником його не полишала. Тож коли 1976 року у Володарці відкрилася філія Київського художньо-оформлювального комбінату і двоє художників, які там працювали, Петро Ємець і Юрій Тимченко, запросили Івана Зоренка працювати разом із ними, він не роздумуючи погодився.

Основна робота у художньо-оформлювальному комбінаті полягала у створенні різноманітної наочної агітації — для оформлення різних установ та вулиць. Цю роботу не можна назвати надто творчою, втім, художникам вистачало часу, аби паралельно творити те, чого хотіла душа. Ми пропрацювали разом з Петром Ємцем та Юрієм Тимченком 12 років. Часто у вільний час виїжджали разом на етюди на моєму «Запорожці», на якому я їжджу і досі.

Той самий "Запорожець".

Вчився у Рубенса та у сучасних майстрів

Відсутність спеціальної освіти не заважала мені працювати художником. Щороку проводились засідання тарифікаційної комісії, на яку потрібно було подавати свої ескізи і фото виконаних робіт. Ця ж комісія присвоювала художникам розряди. Найвищим був шостий розряд «художник творчої кваліфікації» — я отримав його у 1990 році.

Альбоми робіт великих майстрів-класиків, посібники зі скульптури, знайомство із сучасними майстрами, їхніми творчістю і досвідом, — все це відіграло велику роль в удосконаленні мого ремесла. Під час навчання дуже корисно зробити хоча б кілька копій знаменитих художників. Я вибрав картину Рубенса «Суд Паріса». До роботи поставився з особливою увагою, поважаючи автора. Але особливу насолоду і велику користь приносить малювання з натури, коли пишеш пейзаж на природі.

"Суд Паріса". Копія виконана Іваном Зоренком.

Коли після перебудови філію художньо-оформлювального комбінату розформували, для Івана Зоренка гостро стало питання роботи. Тодішній голова колгоспу у його рідному селі Фелікс Федорович Ганецький запросив до себе на работу художником і допоміг знайти у Косівці приміщення під майстерню.

Найголовніше для художника — мати місце, де можна відключитися від усього світу і працювати. Моя майстерня розташована на території школи. Звичайно, дітям дуже цікаво спостерігати, як створюється скульптура чи картина. Школярі часто забігають до мене, просять показати, що і як роблю. Завжди готовий з ними ділитися власними знаннями, бо і сам колись вчився основам майбутньої професії, спостерігаючи за роботою інших майстрів.

У майстерні.