Таємниця кольору Олексія Петренка

Олексій Петренко — майстер живописного пейзажу у справжньому і кращому значенні цього слова. Постійно удосконалюючись у своєму ремеслі, він доводить його до дуже високого рівня.  Але пейзажі Петренка — це не просто красиві образи природи. В кожне полотно художник вкладає свою синівську любов до матері-України і не втомлюється зізнаватись їй у цій щасливій любові.

Неосяжний світ пейзажу

Ми споглядаємо рідний край художника його очима  і наш погляд зупиняється то на "Седнівському подвір’ї", то тягнеться в далечінь, коли в Карпати приходить "Пізня осінь". Ми то примружуємося від сліпучого снігу у "Морозний день", то нас заворожують насичені прозорою вологою осінні "Сутінки" на березі Снову. Причому, коли митець розповідає про свої почуття, нам передається його настрій незалежно від того, яка надворі пора року і температура повітря. Нас обдає прохолодою безкінечно синій "Гурзуф" і зігріває забарвлена в червоно-коричневі кольори "Седнівська осінь".

Олексій Петренко. "Морозний день". 2012.

Залюблений у первозданну природу, Олексій Петренко залишається далеким від ідеалістичного бажання прибрати з оточуючого світу щось не достатньо красиве, але він виносить за рамки своїх полотен метушню, наносне і другорядне, що відволікає від основної ідеї. Наприклад, "Свято-Преображенський собор на Теремках-2" хоч і розташований у мальовничому куточку на березі ставка, насправді оточений щільною забудовою сучасного житлового масиву. Але художник не став переносити ці будівлі на полотно.

Так само "Трьохсвятительська вулиця" Петренка виглядає затишно і геть несучасно. Навіть важко уявити, що ця "провінційна" місцина сусідить з гамірним Хрещатиком і з’єднує розкішні Європейську та Михайлівську площі. Безумовний шарм і чарівність старовини цій вулиці надає будівля Новоолександрівського костелу - найстарішого католицького храму Києва.

Олексій  Петренко. "Трьохсвятительська вулиця". 2008.

Це ж стосується двору "Софії Київської",  серії робіт, присвячених Флорівському монастиреві ("Святиня Флорівського монастиря", "Дзвіниця Флорівського монастиря" та ін.).

Крім переосмислення природних кольорів і реальних ландшафтів, у творчості Петренка відчутну роль відіграє поетичний вимисел. У буденному краєвиді він шукає щось неминуще, з ноткою вічності, яку свідомо підкреслює. Відверта невідповідність реаліям нас чомусь не дивує і не викликає запитань, ніби інакше й бути не може. Наприклад, у седнівській серії це запряжена у сани конячка і віковічний ліс за брамою Лизогубівського маєтку ("У цій садибі у 1846-1847 роках жив Т.Г.  Шевченко"). Ці ж сани зустрічаємо посеред сучасного столичного міста у київському циклі ("Київська старовина").  А крім того, на одному й на другому полотні — урочиста тиша і дерева такі піднесено-спокійні, що хочеться сповільнити крок і увійти у браму, яка веде нас до храму власного серця, де немає  дріб’язкових житейських  турбот і людської марноти.

Олексій  Петренко. "Київська старовина". 2008.

«Я зробив лизобугівський сад більш монументальним і величнішим — таким, яким він був, напевно, за часів Лизогубів, бо сьогодні тут ростуть переважно молоді дерева».   

Саме в Андрія Лизогуба зупинявся Тарас Шевченко, коли приїздив до Седнева. У 1846 році поет гостював тут, коли працював у складі Археографічної комісії. У 1847 році вдруге завітав сюди, але вже для відпочинку. Хоча відпочивати Шевченко не вмів - саме у Седневі він написав поему "Відьма", а також передмову до другого видання "Кобзаря".

Олексій  Петренко. "У цій садибі у 1846-1847 роках жив Т.Г.  Шевченко". 2014.

Ще одна тема, присутня у Седневській серії Олексія Петренка — споруди сакральної архітектури, зокрема "Георгіївська церква". В народі її називають козацькою, оскільки за переказами, в цій церкві святили свою зброю козаки Седнівської залоги. До речі, саме в інтер’єрах дерев’яної тридільної Георгіївської церкви у Седневі Костянтин Єршов знімав свого "Вія". А роком раніше художник Олексій Петренко її вперше зобразив на полотні.

Олексій Петренко. "Казацька церква". 2007.

Я пам’ятаю цю церкву, коли ще бані не було, й вона стояла понівечена, зруйнована. У 70- роках взялися було за її реставрацію, але так і не довели діло до кінця, тож через певний проміжок часу  унікальний дерев’яний храм знову опинився в аварійному стані. Лише у 2007 році його було повністю відновлено. 

На іншому полотні Олексія Петренка — "Воскресінська церква", а неподалік від неї ще з часів Лизогубів збереглася стара кам’яниця. Саме цю кам’яну будівлю намалював Тарас Шевченко, коли гостював у Седневі у квітні 1846 року.  Нині Шевченкова "Кам’яниця в Седневі" зберігається у національному музеї Тараса Шевченка.

Під час Другої світової війни споруда була частково зруйнована. Її реставрували у 1967 році і відкрили тут точку з продажу розливного пива. Обурена громадськість домоглася закриття пивного закладу, після чого будівля залишилася без господаря і знову занепала, невідомі повибивали вікна, зірвали двері й підлогу.  Вдруге кам’яницю було відновлено лише у 2001 році.

Такою її й замалював Олексій Петренко (картина називається "Кам’яниця Лизогубів").

Була дуже люта зима, й снігу насипало по пояс. Я прийшов на місце, поставив етюдник, і він буквально утонув у снігу. Я нагорі — а полотно внизу. Тож ногами вибив яму у заметі, вибрав сніг і тільки потім почав малювати. Холодно було страшенно, я від снігу замерзав...

Що ж до мотивів дикої природи, то художникові нічого не потрібно шукати, треба лише відкрити свою душу й уважніше придивитися  до краєвиду, щоб побачити: краса в усьому.

Останні сім років художник щоосені їде в Карпати, де пише  "Браму святого костелу", "Курну хату", краєвиди "Гавареччини", "Свіржу", "Славського". 

Олексій Петренко. "Курна хата". 2015

У нас в Україні жити і виживати сьогодні дуже складно. В таких непростих умовах я як художник вибрав собі товариство, в якому присутня світлість душі і намірів. Маю на увазі художні пленери «Maxim» . Побував на них уже шість разів і хочу сказати, що бути присутнім на таких заходах для мене велика честь.  

Карпати чекають на художника восени, а взимку Олексій Петренко часто вирушає у творчі відрядження до Седнева. Серед величезної кількості полотен, написаних у Сіверському краї, особливо вдалими є "Калина у снігу",  "Седнів. Зима", "Зима в Седневі", "Засніжений сад", "Будинок у Седневі".   Окремо виділяється "Лизогубівський парк". Ця картина — ніби відповідь художника на докори у надлишковій деталізації зображень (а такі дорікання на його адресу іноді можна почути). Весь краєвид, крім містка, ліг на полотно за один день, а ще один пішов на вимальовування старої цегляної кладки. Чи вартий результат затрачених зусиль?  Так, безперечно, адже варто уявити, що цього містка немає, і картина втрачає весь свій шарм.

Але бував Олексій Андрійович у Седневі не лише взимку. Напровесні бачив на березі Снова залишені з осені копички сіна, намертво вмерзлі у кригу човни. Картина може здатися сумною, але то тільки на перший погляд, бо "Березневі тіні" на старому снігу хоч іще по-зимовому довгі, та з кожним днем коротшають.

Олексій Петренко. "Березневі тіні". 2008.

Напрочуд жива, ніби зігріта землею, що просинається від довгого зимового сну, і картина "Березневий день". Хочеться вдихнути на повні груди це свіже березневе повітря, відчути сам рух життя, коли розбуджений весняним теплом розіллється Снов ("Сороки"). У полотнах художника дивовижна світлодайна матерія, яка наповнює все навколо містерією приглушених хроматичних тонів.

Олексій Петренко. "Сороки". 2002.

А ось і "Седнівське літо". Щойно минув дощ і ще навіть не всі хмари зникли за горизонтом, а мокрий, умитий світ міниться і сяє тисячами відблисків. Похилений дерев'яний сарай, стара верба з обдертою корою, темно-зелене латаття на тремтливій поверхні води —Петренко знає, що все це може бути дуже красивим. Цю красу не потрібно шукати десь в інших світах. Все тут, в Україні, прямо під рукою,  та навіть не під рукою, а у власному серці.

Портретний жанр і натюрморт

Крім того, що Олексій Петренко - талановитий пейзажист, він ще й майстер портрета. Перш за все, привертають увагу графічні роботи художника — "Портрет Миколи Андрійовича", Етюди, в яких драматичне напруження емоцій літніх людей підсилене скупою ахроматичною палітрою.

Серед кращих живописних портретів митця — живі, динамічні образи його друзів: Петра Печорного,  Володимира Ковтуненка, Бориса Коваленка, Івана Донича, вчительки Тетяни Іванівни Захарченко. У цих обличчях і фігурах немає ні позерства, ні марнославства.  Пильний, вивчаючий погляд художника проникає до самої суті характеру людини, її внутрішнього світу.

Олексій Петренко. "Портрет Печорного П.П., лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, народного художника України, професора". 1997.

Що стосується натюрмортів, то їх у Петренка небагато, але кожен має яскраво виражений національний характер ("У коморі", "Скрипка та рушник", "Натюрморт з прядкою"). Прості і знайомі з української класики картини стають частиною нашого сьогоднішнього життя і нас самих, коли зупинившись біля картини Петренка ми ловимо цей відгомін пращурів, віковічну пам’ять народу.

Олексій Петренко. "Натюрморт с прядкою". 2012