Справа всього життя

Мистецтво — це високе зосередження професійного вміння.

Олексій Петренко

 У 2016 році побачив світ альбом-каталог Олексія Петренка, в якому представлено 137 живописних і графічних робіт художника. А в кінці видання, як глибока вдячність митця за все здобуте й пережите, розміщені фотографії із сімейного альбому Олексія Андрійовича — образи дорогих йому людей. Мати Марія Терентіївна й батько Андрій Захарович, брат і сестра Василь та Прасков’я,  тітка Поля та дядько Іван. Вони вже пішли в інший світ, та залишили незгладимий слід у житті художника. Ось і він сам, ще зовсім молодий. Приблизно у такому віці познайомився  з Людмилою Василівною, котра стала йому дружиною та народила синів — Олексія і Богдана.  А ось, на інших фото,  Олексій Петренко-старший за мольбертом, уже з посрібленим сивиною чолом і такою ж сивою бородою. Біжать роки, змінюються модні тенденції і настрої у суспільстві, а художник, забувши про все суєтне,  відображає  для нащадків красу навколишнього  світу.

Спогад

Олексій Петренко народився 15 квітня 1941 року, за два місяці і сім днів до того, як почалася війна. Найяскравіший його спомин про матір пов’язаний з її розповіддю про перше бомбардування Києва та околиць.

Мати згадувала: "Коли бомбили, ми бігли на Давидівку. Біжу, а ти в мене в пелені. Коли літаки починають скидати бомби, падаю в борозну. Думаю: хай я загину, але щоб ти залишився живим".

Я в неї питав: "Який мені сенс залишатися живим у двомісячному віці, якщо Ви загинете?" Та неньчине серце не розмірковувало. Мати накривала мене від смерті своїм тілом і більше ні про що не думала.

На щастя, вижили і син, і мати.

Дитинство Олексія минуло у Мархалівці, де колись його дід, заможний селянин і церковний староста Захар Корнійович Петренко мав гарну хату з різьбленим дубовим ґанком й великим іконостасом у світлиці. У коморі тримали збіжжя, домашні речі.

Ось чому один зі своїх натюрмортів я назвав "У коморі". Досі живу цим спомином...

Олексій Петренко. "У коморі". 2013.

Сповнена патріархального настрою картина виглядає дуже гармонійно й огортає глядача солодким смутком за тим, що пішло. Але для самого художника то не просто щемлива ностальгія, а ще й дуже важкі спогади. Після революції у діда Захара забрали все. Він помер від голоду у 1933 році, а 1947-го довелося рятувати від голодної смерті вже його внука — малого Олексу Петренка.

Батько працював у колгоспі за трудодні. Грошової форми оплати у селах тоді не було, тож усе, щоб міг принести з роботи,— оберемок березових трісок, аби розпалити грубу. 

Мати теж працювала у колгоспі за "палички", але ними дитину не нагодуєш. Найстрашнішими ж були 1946 - 1947 роки — період масового голоду в Україні.

Крім батька й матері Олексій Андрійович з великою вдячністю і теплотою згадує тітку Поліну (мамину сестру). Вона була маленького зросту, сухотілою, дотримувалася аскези, і їжі їй потрібно було зовсім трішки. Тож замість того, щоб з’їсти самій, усе віддавала племінникові.

Було тітка Поля каже: "Ти сиди на печі, а я піду до вітряків та наберу висівок, а на полі назбираю картоплі". 

Принесе додому мерзлу гнилу бульбу, перемішає з висівками, наробить чорних кругленьких коржиків і подає мені на піч. Ось, каже, напекла тобі дерунів.

А ще вона тримала козу. Тітка Поля брала мене за руку й вела через усе село, щоб погодувати козячим сиром, який збирала спеціально для мене. А сама через виснаження ледве ходила...

Ще пам’ятаю гостинці від тітки Химки, що жила у Крушинці. На Воздвиження там відзначають храмове свято, і тітка завжди пекла на храм пиріжки з калиною та з маком. А до пиріжків передавала нам гарбузове насіння і горіхи...

Пам’ять Олексія Петренка має дивовижну здатність зберігати лише світлі миті життя. Навіть говорячи про найважчі періоди, Олексій Андрійович не зупиняє увагу на власних стражданнях, а з вдячністю згадує людей, які були поруч. Про себе ж він узагалі говорить дуже мало — тільки про свою родину, вчителів, друзів,учнів. Та й що, власне, розповідати, якщо єдине, чим жив і живе Петренко, це пристрасть до малярства — величезний, якийсь надзвичайний потяг, найсильніше і найсолодше стремління.

Більше ніж захоплення

Перші уроки малювання йому дав батько, котрий сам добре володів олівцем і пензлем, та вчив цьому й сина.

Він показав, як намалювати моряка, і я зробив незліченну кількість копій того малюнка, аж доки моряк не почав виходити у мене дуже гарним. 

Хлопець настільки хотів малювати і крім цього більше нічого не бачив, що після сьомого класу сам-один поїхав до Одеси вступати до художнього училища. І звичайно ж, провалив вступний іспит, бо не знав навіть азів, які дають дітям у художніх школах.  

Повернувшись до Мархалівки і закінчивши 10 класів, він пішов працювати шліфувальником на Київський машинобудівний завод. А коли закінчувалася зміна у цеху, поспішав до художньої студії, де займався живописом. На той час вона розташовувалася у приміщенні Новоолександрівського костелу, тож невипадково згодом Олексій Петренко не раз закомпоновував у своїх пейзажах цей католицький храм.  

І це не єдиний приклад, коли мальовані образи ніби накладалися на обставини реального життя. Малий Олекса, мабуть, не знав, що думки матеріальні, тож ніяк не міг подумати, що тим моряком,  якого так самовіддано малював десятки разів, стане він сам.  

З 1960-го по 1964 рік, чотири роки і 17 діб я прослужив радіометристом на кораблі у Севастополі. Займатися живописом там не було жодної можливості, але коли вихідного дня мав звільнення, то ходив у матроський клуб, де спостерігав, як малюють діти і дорослі. Нереалізоване бажання взяти в руки пензель нуртувало в мені, мучило, тож на четвертому році служби я почав відвідувати заняття Павла Петровича Мірошніченка, котрий на той час керував Севастопольською міською образотворчою студією.

Олексій Петренко під час служби на Чорноморському флоті (м. Севастополь). 

Початок 1960-х ррКоли Олексій повернувся з армії, йому було вже 23 роки. І перше, що зробив, — відновив навчання у художній студії.

Прийшов як був, у моряцькому бушлаті. А референт студії Ольга Євгенівна Захарова звертається до якогось чоловіка:  "Познакомьтесь, вот моряк наш пришел с флота". Цим чоловіком був Наум Якович Богомольний — відомий український графік і надзвичайно доброзичлива, позитивна людина. Згодом, коли я вже навчався у Київському  державному художньому інституті, він багато чим мені допомагав.  

В інституті

Студентом Олексій Петренко став у 27 років, уже будучи сімейним чоловіком. Пройти суворий конкурсний відбір йому вдалося лише з другої спроби. Та якби не пройшов, пробував би і втретє, і вп’яте, бо не уявляв себе ніким іншим — тільки художником.

Мене в житті нічого більше не хвилювало, я любив тільки малювання. В інституті розповідали про одного чоловіка, котрий вступав вісім разів і тільки з дев’ятої спроби йому пощастило. Я чудово його розумію і, якби довелося, діяв би так само.

Олексій Петренко обрав для себе  спеціалізацію станкової графіки і закінчив творчу майстерню професора Івана Селіванова.

У мене були прекрасні викладачі: Іван Михайлович Селіванов, Валентин Дмитрович Сергеєв, Микола Тарасович Попов,  Леонід Ілліч Чичкан, Михайло Олексійович Ряснянський. Ці люди навчили мене, виховали як художника, і за це я завжди буду їм вдячний.

На пленері біля Спасо-Преображенського Мгарського монастиря неподалік Лубен. Олексій Петренко з художниками Віталієм Мовчаном і Валентином Сергєєвим, котрого вважає одним зі своїх головних учителів. 

Навчання давалося Петренкові непросто. Давалося взнаки те, що Олексій не мав за плечима початкової художньої освіти, бо не закінчував ні спеціалізованої школи, ні училища чи технікуму. Та й однокурсники (а то була переважно столична молодь) зверхньо поглядали на вихідця з села. Правда, у нього за плечима вже була служба на флоті, тож постояти за себе у студентському середовищі міг.  Складніше було з викладачами — його незлюбив один, і явно занижував оцінки. Це боляче било по творчому самолюбству Олексія. Та всім нападкам настав кінець на четвертому курсі.

Коли ми повернулися з літньої практики і виставили  свої роботи, мій однокурсник і хороший друг Анатолій Вереша розповів, що цей викладач говорив студентам: підіть, подивіться на роботи Петренка, як потрібно здавати практику.

І хоча в інституті Олексій Петренко не був відмінником, дипломну роботу він захистив на відмінно. Це була станкова графіка, виконана в техніці літографії. Серія "Лейтенат П.П. Шмідт" містила п’ять аркушів: перший — літографія "Клятва" (62 х 58); центральний триптих "Повстання" (55 х 37; 55,5 х 88,5; 55,5 х 37) і завершальний аркуш — "Страта революціонерів" (62 х 56). 

Робота була представлена на Шістнадцятій Всесоюзній виставці дипломних робіт студентів художніх вузів СРСР випуску 1973-1974 років і увійшла до виданого у Москві каталогу (ст. 52).  

Згодом літографії Олексія Петренка придбали Державний музей героїчної оборони і звільнення Севастополя та Очаківський музей ім. Р.Г. Судковського.  

"Колір має бути зі мною"

Чому ж Олексій Андрійович, котрому пророкували майбутнє успішного графіка, пише переважно олією? Причому, він заявив про себе як про живописця майже відразу після закінчення інституту.

Попервах багато хто був здивований з такої моєї переорієнтації,  хоча насправді ніякого перепрофілювання не було: на графічному факультеті ми вивчали ті ж кольорові і тонові співвідношення, що й живописці. Правда, графіків вчили малювати тільки аквареллю. Але я відчував, що мене радує колір і я маю бути біля кольору або колір має бути зі мною. Це мучило, не давало спокою.

У 1975 році  Олексій Петренко подав на республіканську виставку дві акварельні роботи, а коли після закриття вернісажу прийшов їх забирати, дізнався, що обидві поїхали до Москви на всесоюзну виставку.

Тоді один з досвідчених художників порадив мені готуватися до наступної виставки акварелі. Та мене приваблювала не тільки ця техніка, захотілося спробувати інші: темперу, гуаш, олію. 

Поступово художник все більше схилявся саме до олійного живопису.

1978 року, після участі у десяти республіканських і трьох всесоюзних мистецьких виставках Олексій Петренко успішно пройшов  усі бюрократичні "сита" і був прийнятий до Спілки художників СРСР.

С колегами-художниками на Полтавщині.

А далі — роки напруженої, щоденної роботи професійного художника, яка, крім таланту, вимагає дисципліни і готовності жертвувати. Олексій Андрійович практично не мав вільного часу, не вмів і не хотів відпочивати: він наполегливо працював у майстерні, часто виїжджав на пленери, активно виставлявся. І завжди й в усьому відчував підтримку родини. Поряд була кохана дружина, росли і радували батьків сини.

2009 року, коли дружини не стало, Олексій Андрійович залишив столицю і переїхав у рідне село. Ще коли жив у Києві, вирішив побудувати у Мархалівці свій дім. Місце не шукав - звів будинок поруч з батьківською хатою, стіна в стіну. Будував за власним задумом, довго, але якісно, щоб  навіки. Сини в усьому допомагали батькові, й коли оздоблювальні роботи були завершені, старший, Олексій (теж художник) переїхав сюди із сім’єю на постійно. У садибі почалося нове життя.

Все вдалося: і ошатний будиночок, і кімната на другому поверсі, де на стінах висять картини двох Петренків, батька й сина. Тут же, поруч  портрет Тараса Шевченка й ікона Божої Матері, яку залишила своєму Олексі тітка Поля.

Власна студія

Він залишив велике місто, у якому є все: музеї, театри, галереї, школи мистецтв, — оселився у рідному селі й заснував тут  школу-студію, щоб у мархалівського хлопчака, котрий мріє стати художником, з’явився вчитель, якого не було колись у Олекси Петренка.

Студія відкрилася 12 грудня  2010 року. Щосуботи та щонеділі художник проводить заняття з дітьми і почувається дуже добре, адже тут розміщені роботи його учнів, тут він серед своїх і ні від кого не залежить.

Щоб зберегти особисту свободу і свободу творчості, за всі роки існування школи Олексій Петренко не прийняв ні від кого ні гривні. Навіть коли студії присвоїли статус зразкової і сільський голова сказав, що тепер викладач буде одержувати зарплату від сільради, Петренко відмовився.

Не треба мені ніяких грошей. Я як пташка, що на дереві сидить: хоче — співає, хоче — ні.

Він наполягає на праві художника самому вирішувати, як вибудовувати стосунки з учнями, як учити.  Приміром, свої заняття починає не з 1 вересня, як заведено у муніципальних дитячих закладах, а за старою художньою традицією — з  1 жовтня , коли починають навчання вищі мистецькі навчальні заклади.

Крім того, Петренко заявив категоричний протест проти того, що чиновники оголосили студію  зразковою дитячою.

Моя головна умова — школа існує для всіх. До нас будь-хто може приходити незалежно від віку: і в сім, і в дев’яносто років.

Колись однією з таких дорослих студійок стала вчителька малювання місцевої загальноосвітньої школи Тетяна Іванівна Захарченко, котра прийшла на перше заняття разом зі своїми учнями. Сьогодні у творчому доробку Тетяни Іванівни вже близько сорока картин, а вона сама стала вірним помічником і другом Олексія Андрійовича.

Олексій Петренко. "Портрет учительки Тетяни Іванівни Захарченко". 2014 г.

Що ж до самої методики викладання, то я не відбиваю охоту у дітей малюванням безкінечних куль, кубів і циліндрів. Ставлю відразу складний натюрморт, сідаю коло кожної дитини, як колись біля нас, студентів, сідав Михайло Олексійович Ряснянський, і пояснюю, як правильно побудувати той глечик чи яблуко. Якщо потрібно, можу просидіти біля однієї дитини й годину, або й усі три, відведені на заняття.  

Те, що підхід до викладання у Петренка правильний, підтвердили виставки робіт  студійців, яких за перші сім років відбулося десять. Перша звітна виставка відкрилася  у Мархалівці через сім місяців після початку роботи студії, а ще через сім місяців роботи Людмили Кравцової, Вікторії Гайдаєнко, Тетяни Захарченко та самого Олексія Петренка експонувалися у Палаці "Україна" (м. Київ).

На початок 2018 року  студія вже провела сім звітних виставок у Мархалівці й одну — в обласному відділі культури, а також презентувала роботи студійців на фестивалі "Катеринина пісня" у 2013 році. У Богданівці були представлені роботи Л. Кравцової, О. Сауляка, М. Герасимова, Є. Захарченка, В. Седінкіної, І. Фролова, В. Петренка, В. Гайдаєнко, Т. Захарченко.