15 років полону, або "Приходьте завтра..."

(Розповідь одного з друзів Петра Ємця, як визволяли "Дзвони Чорнобиля")


Ми були знайомі вже кілька років, і періодично Петро Захарович порушував одну й ту ж тему: "Треба поїхати до Києва, забрати картини". Він розповів, що років 15 тому залишив свою чорнобильську колекцію в Науковому центрі радіаційної медицини, і так її звідти й не забрав.

Та Петро Захарович особливо не наполягав, а я тоді навіть не уявляв, наскільки цінними є ті картини. Зрештою, просто щоб підтримати художника, вирішив допомогти.

Прибувши в інститут і піднявшись на другий поверх, ми побачили першу роботу - це була "Чорнобильська мадонна". Зраділи: значить картини на місці!



Та радість була передчасною. Колишній ректор (добрий знайомий Петра Захаровича, на прохання якого і були залишені полотна) сказав, що він тепер уже не ректор, а тільки заступник. Що ж до картин, то всі вони підготовлені до відправки чи навіть уже відправлені в Японію (там саме сталася аварія на Фукусімі24).

Незабаром з’явилися ще якісь незадоволені нашим візитом люди (судячи з усього, працівники інституту), котрі також почали розповідати, що картин немає, а взагалі "приходьте завтра, приходьте післязавтра...".

Ситуація справді була неоднозначною: полотна передавалися інституту на зберігання без будь-якого письмового договору, і шансів повернути їх було не так багато. Правда, через якийсь час не вельми гостинні господарі змінили гнів на милість і навіть запросили нас до накритого столу. Петро Захарович вийшов на хвильку з кабінету. Немає п'ять хвилин, сім, десять... Набираю його по телефону. Чую, біжить і каже до мене: "Вони нас обманюють. Роботи є, вони висять в актовому залі — там, де їм і належить бути".

Відпиратися колишньому ректору вже не було сенсу, але виникла інша проблема. Віддати картини можна тільки з дозволу розпорядника - першого керівника закладу, а його немає на місці. Нам знову почали говорити: "Приїжджайте завтра".

Та ми розуміли: завтра картин уже не побачимо... Тож пішли до приймальні і стали ждати самі не знаємо чого... І тут в якийсь момент я побачив, що з одного кабінету в інший хтось перейшов. Значить, насправді ректор на місці? Петро Захарович зайшов до його кабінету. Не було хвилин десять. Нарешті вийшли удвох. Ректор звернувся до своїх підлеглих: "Віддайте людині картини. Вони вирішували ваші проблеми довгі роки. Поверніть полотна господарю".

Вже вдома Петро Захарович уважно передивився й перерахував свої твори. Деяких картин не вистачало, але основні, програмні полотна збірки, збереглися.