Про життя, мистецтво і про себе

Про радянську систему заохочень

У Радянському Союзі художникові жилося не так вже погано. При республіканській Спілці  функціонував Художній фонд УРСР, який утримував художні салони, будинки творчості, та головне - мав потужну виробничу базу. Оборот Фонду складав 10 мільйонів карбованців на рік. Член спілки мав гарантований заробіток, виконуючи соціальні замовлення чи виставляючи свої картини у художньому салоні. Держава, в якій жили і для якої творили митці, закуповувала їхні роботи на республіканських і всесоюзних виставках, і платила за них досить щедро.

Двічі на рік (навесні і восени) практикувалися творчі відрядження художників. Свого часу я взяв участь у п’яти таких поїздках. Вперше - навесні 1977 року у складі всесоюзної групи акварелістів по містах-героях Чорномор’я (Одеса, Керч зі звітною виставкою у Севастополі напередодні 9 Травня).  Наступні групи - "По Архангельській губернії", "Камчатка", "Вологодчина", Північна Осетія". Щоразу у групу входили представники з 15 союзних республік — всього 27 чоловік. Не знаю, хто визначив це число, але воно залишалося незмінним.  

Під час творчого відрядження на Соловки.  Олексій Петренко на борту теплохода «Татарія»

Як правило, кандидатури відбиралися на всесоюзних художніх виставках. Для кращих авторів були передбачені три види заохочення:

Перше заохочення - договір з художником на придбання шести робіт, які він мав написати до наступної всесоюзної виставки. Якщо художня рада ці картини приймала, договір закривався і художник отримував по шістсот карбованців за кожну.

Друге заохочення - відбір і купівля однієї картини безпосередньо на виставці (кращі роботи визначала призначена Москвою приймальна комісія, до складу якої входили художній керівник, директор, староста і рядові члени).   

Третє заохочення як відзнака за кращу роботу — творче відрядження у складі всесоюзної творчої групи. Я вважався ветераном, бо починаючи з 1977 року п’ять років поспіль був єдиним представником України у складі таких груп.

Відрядження тривало 40 діб: 20 днів ми збирали матеріал, затим ще 20 днів писали картини у готелі, готуючись до виставки.

Олексій Петренко у складі творчої групи художників. Камчатка. Кінець 1970-х років.

Що стосується картин, які ми малювали під час таких відряджень, то спочатку вони експонувалися на тематичній виставці, після цього їх відправляли до Москви, а вже звідти розсилали по республіканських  відділеннях Спілки художників СРСР, де митці могли їх забрати і розпорядитися на власний розсуд.

Крім художньої спілки і міністерства культури багато моїх робіт купили через художній салон приватні особи, особливо ті, хто виїжджав за кордон - в Ізраїль, Австралію, Францію.    

Про руки художника

Чи має художник берегти свої руки? Безумовно. Але колись давно я прочитав  спогади Євгена Кацмана, котрий у 1926 році разом з Бродським, Радімовим і 

Григор’євим відвідав Рєпіна у Куоккала. Ілля Юхимович простягнув руку для рукостискання, а вона була геть сухою.

Як відомо, через постійні перевантаження у знаменитого живописця почала боліти, а потім зовсім відмовила права рука, тож він навчився писати картини лівою.

Що стосується мене самого... Для художника однаково важливо мати і гострий зір, і вправну руку. Та, мабуть, все ж таки найголовніше — чутливе серце, бо сьогодні маю вже не дуже добрий зір і залишився практично без рук, але продовжую писати. І смію припустити, що роблю це не гірше, ніж у молоді роки. 

Руки ж я занапастив, коли будував свій дім. Оскільки цеглу, шифер, інші матеріали закуповував лише за кошти, виручені від продажу картин, в цілому будівництво тривало 40 років. 

Ситуацію ускладнило те, що мені дуже хотілося повернутися у той двір, де я народився, і де стояла батькова хата.  А земля тут була вся порунтана - лише засипаних льохів ми нарахували п’ять штук.  Удвох зі свояком копали траншеї, які потім замулювали й бетонували. Суміш з води, піску, цементу і гравію  готували вручну: бетономішалка коштувала грошей, яких і так не вистачало. В результаті я залишився практично без рук. Дорого мені далася ця хата, але якби її сьогодні не було, що було б зі мною і де я був би...

Про сучасне мистецтво

Я протестую проти залитих формальдегідом коров’ячих голів; протестую проти голого короля, який виставляється сьогодні в арт-центрах так званого сучасного мистецтва.

Ми це вже проходили. Років сто тому Микола Пунін уже закликав "взорвать, разрушить, стереть с лица земли старые художественные формы", а його друг Казимир Малевич запевняв: "Мне ржавая гайка с сорванной резьбой дороже собора Василия Блаженного". Мовляв, уже настав час  "отбросить Грецию", "сжечь в крематории остатки греков".

Їм вторили поети-футуристи, вимагаючи "бросить Пушкина, Достоевского, Толстого и проч. и проч. с Парахода современности".   

З’явилися творчі групи художників-авангардистів на кшталт "Голубой розы", "Ослинного хвоста", "Бубнового валета". До речі, останній заснували по-справжньому могутні художники: Петро Кончаловський (зять Василя Сурикова), Михайло Ларіонов, Аристарх Лентулов. Та зрештою Лентулов звернувся до товаришів: "Хватит, пора возвращаться к Шишкину".

Я переконаний: чисте, класичне мистецтво житиме доти, доки на світі існуватимуть фарби. Від нього нікуди не дітись.  

Про натхнення і шосте відчуття

По духу я містик. Сам відчуваю якусь таїну у роботах.  Іноді мене запитують: чому картина виконана в такій несподіваній кольоровій гамі, або чому така незвична композиція? Я не знаю, що відповісти. Ідея приходить сама. Раптом народжується якесь відчуття: оце я буду робити. Щось підказує зупинити свою увагу саме на тому чи іншому краєвиді, тій чи іншій темі. Це не пояснюється...

А буває, вже почну роботу, а через певний час дивлюся на майже готову роботу і розумію: так не піде, це не може бути. Беру мастихін і знімаю всю фарбу. 

Іноді ж хочеться записати якусь стару роботу, навіть ту, яка вже побувала на  виставках. Несподівано приходить думка, що фарбовий шар треба прошкурити, покрити оліфою і по ньому написати іншу картину. В більшості випадків нова робота  виявляється дуже вдалою.

Ось зараз малюю роботу, присвячену Мархалівці. Мене ніщо не відволікає, не розхитує, ніщо негативне не втручається в мої дії. Я не можу від неї відмовитись, буду йти до кінця. І відчуваю, що це буде хороша картина.

Про творчі плани

Ні з ким своїми проектами не ділюся, і навіть для себе не накреслюю великих програм. Бо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани.

Задовго до нас про це дуже влучно сказав Сенека: "Безглуздо складати плани на все життя, не будучи володарем навіть завтрашнього дня".

Про секрет молодості

Вже 31 рік я не палю і не вживаю спиртного. В один день покинув пити і курити.  А пив як усі художники (наш брат нерідко грішить зайвою чаркою), та прокинувся одного ранку і сказав собі: досить.

Дотримуюся постів згідно з православним календарем, але роблю це не з релігійних переконань. Привчання себе до аскетизму -  це один зі способів тримати себе у хорошій фізичній і психічній формі.

Вже 31 рік щоранку роблю фіззарядку з 15 вправ (сім — вільно без снаряду, три із снарядом і п’ять з гантелями). Одні вправи виконую по 37 разів, інші - по 57. За основу взяв комплекс фізичних вправ моряків, який виконував під час служби на флоті. З настанням весни і до пізньої осені виходжу надвір і обливаюся до половини холодною водою.

Щодня я в Бога виборюю (чи випрошую) можливість зробити цю зарядку. Це як Божа допомога, що дає мені стимул на цілий день. Не знаю, може завтра мене й не буде, планувати нічого не хочу, але сьогодні думаю, що до кінця дня проісную нормально з Божою допомогою.

При цьому я не засуджую тих, хто ніякої зарядки вранці не робить; як і тих, хто за святковим столом сидить поруч зі мною з чаркою горілки чи келихом вина. Але я вважаю, що коли людина прожила 40 років, вона має замислитися, як воно буде далі і що треба зробити, аби не спотикатися і не корчитися від недугів, а  зустріти свою старість у хорошій фізичній формі і не бути нікому тягарем. Своїм дітям я сказав: не знаю, чи буде на це дозвіл Божий, але мені хотілося б побути біля вас якнайдовше, і в такому разі я багато вам допоможу.

Про сакральну архітектуру

Коли їду Чернігівщиною і в тій чи іншій стороні через поле бачу далеке село, де, як сказав поет: "Среди дубравы блестит крестами храм пятиглавый с колоколами", то готовий зупинити автобус, покинути все і йти малювати церкву. Якась сила мене тягне туди. 

Про святий хліб

У нас вдома практично щодня стоїть запах свіжої випічки. То справжній дух Афону. Мій син, Олексій Петренко-молодший привіз закваску зі святої гори, і відтоді печемо чорний і білий хліб та різну здобу тільки з афонської бездріжжової закваски.

Про виховання дітей

Я горжуся своїми синами - Олексієм й Богданом. Не буду обдурювати й говорити, що при їх вихованні застосовував якусь особливу методу. Я не педагог.

На горі Афон уже сорок років живе старець, папа Яніс, і коли його запитують про виховання дітей, він відповідає: виховувати не треба, їх Божа матір виховає, а ви (батьки) показуйте свій приклад. І ще одна фраза його запам’яталася: менше розмовляйте з дітьми про Бога, більше розмовляйте з Богом про дітей.

Про українську й інші мови

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну...

Любіть у труді, у коханні, в бою, 
як пісню, що лине зорею… 
Всім серцем любіть Україну свою — 
і вічні ми будемо з нею!

Ці вірші Сосюри - мій девіз.

Колись я говорив винятковою російською мовою. Але на початку 1991 року у свідомості відбувся перелом. Сталося це на святкуванні  80-річчя Івана Макаровича Гончара. Вечір-концерт відбувся в актовому залі Спілки художників України. Це було величаве вшанування людини, яка все своє життя поклала на збереження і розвиток національної української культури, — всі мої друзі-художники прийшли у вишиванках, на сцені відбувалося дійство з Різдвяною Козою, Смертю та іншими ряженими персонажами (ювілей справляли відразу після Нового року). Це було щось неймовірне: я слухав наші українські пісні й на очах з’являлися сльози. 

Після цієї події я став розмовляти українською мовою, але й російської не відкидаю. Люблю Пушкіна. А колись в аеропорту "Архангельськ" мені подарували книжку Миколи Рубцова.

Тихая моя родина!

Ивы, река, соловьи...

Мать моя здесь похоронена

В детские годы мои...

- Где тут погост? Вы не видели?

Сам я найти не могу. -

Тихо ответили жители:

- Это на том берегу.

Тихо ответили жители,

Тихо проехал обоз.

Купол церковной обители

Яркой травою зарос...

 Тина теперь и болотина

Там, где купаться любил...

Тихая моя родина,

Я ничего не забыл.

Хіба можна це викинути? Хіба це можна обійти? Мені щемить у серці, коли я читаю ці слова.

Або      

Дремлет на стене моей 

Ивы кружевная тень. 

Завтра у меня под ней 

Будет хлопотливый день! 

Буду поливать цветы, 

Думать о своей судьбе, 

Буду до ночной звезды 

Лодку мастерить себе...  

 Я закликаю всіх, і українців, і росіян, бути націоналістами. Всі хай люблять своє рідне, але щоб ми усі одне одному не заважали.

Памятаєте, як у Шевченка:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

В той же час, український народ має всі підстави для сформування своєї культури, бо "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". А "хто матір забуває, тього Бог карає", Тож не цураймося рідної мови, рідної культури, своєї історії.