Правила життя Леоніда Маадира

Переплітаючи коріння Європи й Азії

Буремне двадцяте століття перетасувало долі багатьох народів і конкретних людей. Не минула ця планида і родину художника. Дід Леоніда Іван Попов народився на Дніпропетровщині, комсомольцем брав участь у будівництві ДніпроГЕСу. Але ні активна громадянська позиція, ні участь у грандіозному будівництві не допомогли Іванові уникнути страшних наслідків боротьби радянської влади із власним народом.

Іван Сергійович і Тетяна Іванівна Попови — дідусь та бабуся Леоніда

Тікаючи від Голодомору, 1933 року він подався до Азії (у той час навіть примовка була «Ташкент ̶ місто хлібне»). В цьому ж місті Іван зустрів свою майбутню дружину — таку само біженку з Воронежа. Найстаршою з їхніх п’ятьох дітей була Валентина, мати Леоніда Маадир-оола. Свого чоловіка, тувинця Маадира вона зустріла під час педагогічної практики в місті Шагонар республіки Тува. Там же у 1961 році народився і Леонід. З тувинської його прізвище перекладається як "Хлопчик-богатир". Трохи згодом сім`я переїхала до Киргизії, де Льоня провів своє дитинство.

Леонід Маадир-оол. "Киргизія".

Перші картини на шпалерах

Батьки Леоніда були вчителями: мати викладала російську мову і літературу, батько - тувинську, потім працював в управлінні освітою. Обоє не мали жодного стосунку до мистецтва, проте Леонід став художником, а його брат ̶ скульптором. Поштовхом до того, щоб обоє дітей пов`язали своє життя з образотворчим мистецтвом, стала... зайнятість батьків на роботі та відсутність дитячого садка.

Коли ми були малими, то залишалися удома самі. Аби чимось нас зайняти, тато й мама розтягували на всю довжину кімнати найдешевші паперові шпалери, давали нам олівці, і ми малювали: я починав з одного кінця, брат з іншого. Якраз до обіду зустрічалися посередині шпалери - а там і батьки поверталися. Нас так захоплював процес малювання, що не виникало навіть думки десь піти з дому чи пустувати.

Так батьки, самі того не усвідомлюючи, дали нам сильний поштовх до розуміння власного призначення у житті.

Володимир Небоженко. "Портрет Льоні Маадир-оола". Мармур. 1978 р.

Коли Леонід прийняв рішення вступати до художнього училища, батьків цей вибір здивував, але вони його підтримали. Мати, завжди принципова вчителька, навіть погодилася піти на деякі компроміси із власним сумлінням, щоб допомогти синові зі вступом.

Я мамі кажу: «Ми будемо вступати разом з другом, моїм однокласником. Постав йому «четвірку» з російської мови та літератури. А за це його батько-художник допоможе мені на вступних іспитах в училищі». Мама погодилася, поставила йому четвірку, та я, ясна річ, не поступив, бо ніхто за мене так і не поклопотав. Ця зрада друга мене тоді дуже розізлила і розчарувала.

Втім, у юного Леоніда Маадира була ще одна мрія ̶ вступити на факультет мультиплікації ВДІКу. Тим паче, що двоюрідний дід Леоніда по батьковій лінії, народний артист Тувинської АРСР і народний артист РРФСР Максим Мунзук викладав у цьому легендарному закладі. Він саме був на піку слави після головної ролі у фільмі Акіри Куросави «Дерсу Узала», і звісно, міг допомогти хлопцеві якщо не зі вступом, то хоча б із тим, щоб облаштуватися в Москві. Однак мати Леоніда сказала, що він не має права користуватися протекцією знаменитого родича і до столиці сина не пустила. Про це вона шкодує й досі...

Та мрія Леоніда стати художником все ж збулася. Його мама Валентина Іванівна згадує: «Коли Леонід закінчував школу, до нас в Киргизію приїхала з Дніпропетровська моя сестра Галина зі своїм чоловіком, відомим скульптором Володимиром Небоженком, котрий завжди приязно ставився до Льоні. Почувши, що племінник мріє стати художником, він напівжартома, напівсерйозно загадав йому щось намалювати, мовляв, подивимося, який з тебе художник. Льоня пішов до своєї кімнати і незабаром вийшов звідти з готовим малюнком. Це було зображення гітари — настільки точне й об`ємне, що Володя був просто вражений. Тоді він сказав, що Льоня неодмінно має їхати з ними у Дніпропетровськ, вступати до художнього училища».

Леонід позує Володимиру Небоженку. 1978 рік.

Як намалювати кубик і не потрапити до божевільні

До Дніпропетровського художнього училища Леонід Маадир-оол вступив з першої спроби у 1977 році і тим самим довів усім і, перш за все, самому собі, що він чогось вартий. Однак навчання у художньому училищі, яке здавалося цілковитою свободою творчості, виявилося тяжкою монотонною роботою.

Під час навчання для творчості фактично немає місця. Це безкінечне малювання одного і того ж. Приміром, банальний кубик. В училищі я три місяці ламав голову, чому ж у мене він не виходить: то витягнутий, то роздутий.

Хоча на початку всі учні скептично сприймають завдання намалювати кубик і просять одразу щось «серйозніше», насправді куди серйозніше: якщо не вдається намалювати саме той кубик чи саме ту коробку, яка стоїть на столі, то потім, коли художник сяде малювати портрет з натури, він зобразить зовсім інше обличчя.

У художньому училищі багато хто з учнів саме через це покинув навчання. Це тяжко, коли місяцями малюєш кубики і коробочки, а в тебе не виходить. Я вже мовчу про "вищий пілотаж" - намалювати звичайну табуретку. Пам`ятаю, під кінець першого курсу, коли ми вже рік страждали, малюючи коробочки, кубики, циліндри і кухлі (вже не хотілося не те що малювати, а навіть жити), педагог поставив перед нами табуретку і сказав малювати її. Що тут почалося... Справжнє вивертання мізків. Ніби все правильно роблю, а табуретка виходить то зависокою, то занизькою, то кривою. Лише пізніше, з досвідом з`явилося відчуття перспективи...

Потім — нові складності, коли доводилося писати людей з натури. З десяти моїх одногрупників шестеро, хто під час навчання, а хто значно пізніше, зверталися по допомогу до психіатрів. Я вцілів — мабуть, тільки через те, що вмів вчасно переключатися: ходити в кіно, гуляти з дівчатами, пити пиво...

Досі переконаний, що будь-якою справою треба займатися без фанатизму. Оті шестеро моїх друзів хотіли переплюнути Рембрандта. Вони могли по вісім годин малювати, навіть не встаючи з місця. Один мій друг, Михайло (він потім покінчив життя самогубством), так прагнув досконалості, що тільки те й робив, що малював. Копіював усе, до найменших деталей. Бачив на гіпсовій фігурі мікроскопічний скол - малював той скол. Я ж міг години дві помалювати і піти гуляти. В результаті оцінки мав вищі. Художник має бути супер-нехлюєм, ще й, бажано, ледачкуватим. Бо надмірна старанність може привести тільки до психлікарні. Треба просто вчасно зрозуміти, як з найменшими затратами часу і зусиль зробити свою роботу найякісніше.

Леонід Маадир. Портрет однокурсника Івана Кулика.

Хоча училище Леонід закінчив успішно, продовжити навчання у виші йому вдалося не одразу. Спочатку провалив вступ до художнього інституту в Києві, потім двічі — до Харківського художньо-промислового інституту. Весь час не вистачало якихось двох балів для вступу. Тоді хтось порадив Леоніду піти до армії — це мало дати певні переваги при вступі. Такий аргумент здався йому переконливим.

«Я мріяв тільки про те, щоб літак зламався у повітрі»

До військкомату Леонід прийшов дуже самовпевненим. Лише потім поцікавився, до якого роду військ потрапить. Виявилося, що до повітряно-десантних. Вже тоді художник зрозумів, що «відсидітися» в клубі, як він собі планував, у нього не вийде. Але ситуація розвернулася ще цікавіше. Він потрапив до 242-го навчального центру підготовки молодших спеціалістів повітряно-десантних військ, знаменитого своєю муштрою.

Надягли на мене парашут і кажуть: забувай про свої олівці з пензлями. Тяжко передати ці відчуття, коли відкривається люк... Я мріяв тільки про одне: щоб літак зламався і пішов на екстрену посадку. Але щоразу доводилося стрибати. Бо коли позаду стоять двадцять таких само молодих хлопців, не важливо що ти художник, тонко відчуваєш... Ти — мужик, інше не має значення. Перші два стрибки не пам`ятаю. Люк відкривається — і кома! Потім уже трохи звик.

Два роки служби минули у напруженому ритмі. Все, що бачив на початку служби, — литовські пейзажі через протигаз і п`яти товариша, який вистрибнув переді мною. Пізніше, ставши сержантом, отримав можливість вільного виходу з частини. Став гуляти селищем, дивлюся - такі гарні краєвиди. Як би не було складно, не жалкую про цей досвід. Можливо, якби я не пройшов через армію, то писав би інакше, якось солодкаво».

Отримати право на творчість

У Харківському художньо-промисловому інституті був так званий «рабфак» ̶ підготовчі курси. Після їх успішного закінчення студента автоматично зараховували на перший курс.

Після армії Леонід як був, у військовій формі, приїхав здавати вступний іспит.

У якості вступного іспиту був творчий конкурс - натюрморт аквареллю. Я отримав за нього найвищий бал і, щиро кажучи, сам здивувався ̶ за два роки служби я жодного разу не тримав пензля.

В інституті Маадир-оол вступив на новий для тогочасної радянської художньої освіти напрям ̶ графічний дизайн та промислова графіка. Золоте правило Маадира — вміти переключатися та вчасно відпочивати — діяло й у виші. Але разом з тим, до навчання художник ставився дуже серйозно.

Академічна грамота допомагає у творчості. Художник має розуміти, що таке золотий перетин, пропорції, динаміка... Безперечно, Дюрер був великим художником і графіком , але водночас він був великим математиком. У мистецтві теж є чіткі математичні закони, які не можна ігнорувати. Не дарма в Японії вся система освіти побудована на тому, що дітей у молодших класах, перш за все, вчать малювати.

Там кажуть, що якщо ти знаєш теорему Піфагора, ти далі Піфагора не підеш, а якщо вмієш малювати - можеш досягнути висот у будь-якій сфері. Шкода, що в Україні цим ніхто не переймається. У школі малювання нам викладав учитель праці - можна тільки уявити, на якому рівні.

Сьогодні я багато займаюся з учнями. Переконаний, що, вміючи малювати, лікар буде кращим лікарем, будівельник кращим будівельником, столяр кращим столяром. Це вміння розкриває суть речей. Без нього людина буде напівпрофесіоналом. Що вже казати про архітектуру! Чому у нас майже вся радянська і сучасна архітектура - суцільний жах? Тому що нашим архітекторам з дитинства не прищеплювали гармонію і почуття прекрасного. От і спостерігаємо ми у своїх містах дебелі коробки із врізаними в них з порушенням будь-якої гармонії вікнами. Людям, які живуть у таких містах, легше піти на злочин — бо нема відчуття гармонії і краси ні зовні, ні всередині.

Леонід Маадир. Портрет однокурсника Миколи Дзвоника, котрого нині називають українським Брейгелем.

«У жінок рідко виходить не заважати...»

Перше кохання Леонід Маадир-оол зустрів у 22 роки. Майже сім років тривали їхні незрозумілі стосунки: він шаленів від любові , вона залишалась холодною, а потім і зовсім зникла з його життя. Згодом, оговтавшись від тих стосунків, художник одружився зі своєю одногрупницею. Після закінчення інституту вони переїхали до її рідного міста - Білої Церкви. А у 1990 році у Леоніда з`явилася донька Аліна, про яку він так мріяв.

З першою дружиною життя не склалося. Потім було ще два цивільних шлюби (узаконювати стосунки не поспішав, бо на його думку, у сім`ї найголовніше — вміння жити в гармонії, а цього жодні штампи не навчать).

Жити сім`єю ̶ велике мистецтво, і не кожному це дано.

У мене є картина «Весілля під дощем». На ній лише два щасливих обличчя, а інші — батьків, родичів наречених — темні, злі ̶ у них навіть зіниці квадратні. І парасолі тримають у вигляді кажанів. Церемонію супроводжує духовий оркестр, похоронний. Навколо зруйновані будинки. Мене за цю картину критикували, мовляв, як можна було так зобразити весілля. Я ж відповідав ̶ подивіться, вони всі вже думають про те, як ділитимуть майно.

Що ж до мого особистого сімейного життя, то найбільшою проблемою завжди було те, що я не маю стабільного прибутку. А ще мужність жінки полягає в тому, щоб вміти не заважати. А у них не завжди виходить...».

Леонід Маадир-оол з донькою.

Наполовину буддист, наполовину православний

Саме так характеризує свої релігійні переконання Леонід Маадир-оол, і не вбачає у цьому нічого незвичайного. Його батько буддист, мати християнка. Два світогляди завжди співіснували в ньому нероздільно та абсолютно не конфліктуючи між собою.

Планета одна, думки одні, закони одні ̶ я не відчуваю великої різниці між релігіями. Християнство я прийняв у 29 років свідомо: по-перше, через те, що справді дуже люблю православ`я, а по-друге, тому, що це дає мені право розписувати церкви.

Леонід Маадир-оол розписував Собор Бориса і Гліба у Борисполі, а також церкву Святого Йосипа Обручника у с. Житні Гори, писав ікону Богородиці «Троєручиця» для церкви Святої Рівноапостольної Марії Магдалини у Білій Церкві.

Борисо-Глібська церква у Борисполі

Разом з тим, Леонід Маадир-оор взяв від будизму вміння зберігати спокій та легко ставитися до всього, що відбувається. Буддизм уникає поспіху, тому художник з дитинства засвоїв просте правило: до 40 років людина набирається досвіду і знань, а після 40 років починає їх використовувати. Саме через це багато буддистів живуть до 90-100 років ̶ у них вистачає на це ресурсу. Тож і Маадир-оол вірить, що головні його творчі здобутки ще попереду, оскільки по-справжньому використовувати свій ресурс почав не так давно.

Ці ж буддистські світоглядні основи допомагають зберігати здоровий глузд та здоров`я..

Всі хвороби ̶ від нервів. Я не нервую ніколи, тому з ліків доводилося користуватися тільки зеленкою.

Спокій у собі треба виховувати

Фрейд писав, що люди вигадали промисловість та всю іншу діяльність тільки для того, щоб відволікти себе від думок про смерть. Але найкращий спосіб не думати про це - мистецтво. Творчість для мене - головні ліки, які допомагають мені зберігати і спокій, і здоров`я.

Навіщо шукати красу?

Дитинство Леоніда минуло в оточенні, як він сам говорить, "абсолютної краси". Гіпнотична поезія тисяч відтінків озера Іссик-Куль, холодна велич «небесних гір» Тянь-Шаню....

Після армії, аби відійти від муштри і одноманітності, Леонід Маадир-оол поїхав набиратися творчих вражень у рідні краї. А щоб ці враження підсилити, вирішив здійснити сходження на яку-небудь серйозну вершину ̶ вчорашньому десантнику-штурмовику стало соромно, що, вирісши в оточенні гір, він підкорював тільки «двотисячники» і «тритисячники».

У юнака з`явився не менш азартний напарник ̶ професійний фотограф та альпініст-любитель Іван Ілліч Євтушенко з гірським прізвиськом «Дід». Удвох вони і здійснити сходження на Корону, одну з найкрасивіших та найнебезпечніших вершин киргизького Тянь-Шаню. З властивим йому легким поглядом на речі, Леонід Маадир-оол погодився.

Корона вважається складною вершиною, за підкорення останнього з п`яти її піків альпіністи отримують звання майстра спорту. Ми з Дідом (якому на той момент було 60 років) вирішили піти не традиційними маршрутами, а напряму. Я навіть не розумів, що ми робимо. Це пізніше з`ясувалося, що на цю вершину ходять групами не менше, ніж по 5 чоловік, обов`язково з професійним екіпіруванням. А ми вдвох, у гумових чоботях. Ці чоботи досі зберігаються в музеї альпіністського табору Ала-Арча. 9 годин йшли до підніжжя, ще 5 - вгору. Так за 14 годин підкорили цю гору висотою 4860 м. Коли спустилися в табір, альпіністи нас зустрічали оваціями. Кажуть: «Це тільки киргизи так підніматися можуть». А ми сміємося, бо мій напарник єврей, а я тувинець. З того сходження привіз багато вражень, які потім знайшли відображення у картинах. Красивіших пейзажів, ніж у Киргизії, я не бачив.

Свого часу художником була написана ціла серія картин, присвячена киргизькій тематиці. Однак починаючи з 1990-х років у його творчий світ увірвалася Біла Церква. Вже майже три десятки років він пише її так багато, як, мабуть, не писав жоден з художників, що живуть в цьому місті від народження.

«Художнику важливо не шукати якусь особливу красу навмисно, а жити тією, яка його оточує. Навіть у звичайних вуличках я бачу красу, яку часто не помічають інші.

Леонід Маардир-оол. "Бердичів".

Творчість з перешкодами

Місто, яке стало для Леоніда Маадир-оола рідним, охоче приймає його конкурсні картини у свої фонди. Міські чиновники тиснуть художнику руку на сценах, виголошують промови про вагомий внесок в культурний розвиток міста.

Але працювати практично ніде. Живу весь час на зйомних квартирах. Полотно на підлогу поставив, присів біля нього, дружина вже кричить «Прибирай, бо пройти нема де». Прибираю, а потім наступного дня думаю, чи хочу я взагалі писати, знову все це витягати з-під дивану... Побутові умови - один із головних факторів для творчості. Якщо перед тим, як щось написати, тобі потрібно ще згадати, в якому закутку заховані фарби - з великою вірогідністю братися за роботу ти не захочеш. Зараз у мене є майстерня на 8 квадратних метрів, де тулимося з моїм учнем. Але це не ті умови, в яких можна нормально працювати ̶ там навіть розминутися важко.

Але одним із найголовніших вмінь для художника, каже Маадир-оол, має бути вміння знаходити натхнення всередині себе.

Треба перебороти відчуття несправедливості, яке є незмінним супутником художника в Україні, і просто любити людей, пейзажі. Мені достатньо дивитися на силуети тополь на тлі хмар, щоб почуватися щасливим. У такому стані натхнення є завжди. А щодо труднощів, то у художника і не повинно бути тепличних умов. Він має проживати нормальне життя. Для того, щоб по-справжньому захоплюватися прекрасним, треба знати й інший бік, всю мерзоту та гидоту. Чим більшою буде амплітуда емоцій, тим яскравішим я буду як художник.