Пам'ять роду

Мистецтво — це автопортрет людини,
яка малює реальний світ, відображаючи його через себе.
К. Смєлова

Талант у спадок

Крістіна Смєлова народилася і виросла у м. Біла Церква, недалеко від Києва. Перші уроки образотворчого мистецтва їй дала мати, Ксенія Михайлівна Смєлова, котра гарно малювала сама і всіляко заохочувала таке ж захоплення доньки.

Мама закінчила Ленінградське художнє училище імені Володимира Сєрова за фахом «Маляр альфрейно-живописних робіт». До речі, саме в Ленінграді мої батьки і познайомилися: вчилися на одному курсі, одружилися. Правда, розійшлися ще до мого народження, так що батька свого я не знаю...

Повернувшись до Білої Церкви, мама деякий час працювала художником-оформлювачем, але потім вийшла заміж удруге, народився мій брат і сімейний побут затягнув...

Крістіна почала малювати ще в дитячому садочку. Це заняття дуже подобалося маленькій дівчинці і часто замінювало їй звичайні дитячі ігри.

«Найперші малюнки, які пам'ятаю, — крейсер "Аврора" і лелеки. Згодом кораблі і лелеки виходили все краще. А полотно мене навчив ґрунтувати Олег Безвербний, наш білоцерківський художник. Вони з моєю мамою разом працювали, були добре знайомі. Я коли маленькою була, з мамою часто приходили до нього в майстерню».

Хоча Крістіна переконана, що батько-художник жодним чином не вплинув на неї, оскільки не брав участі у вихованні доньки, з цим навряд чи можна погодитися. Адже як стверджував Михайло Булгаков: «Питання крові — найскладніші питання у світі». І від кого, як не від батька з матір'ю дівчинка отримала у спадок неабиякий художній дар. А з роками з’явилася і майстерність.

Шлях учнівства

Оскільки їй дуже подобалося малювати (більш того, відчувала в цьому якусь фізичну необхідність), Крістіна паралельно з навчанням у загальноосвітній школі відвідувала заняття у дитячій школі мистецтв, потім — в Академічній художній школі, заснованій Олександром Дмитренком

Однак варто зазначити, що навіть отримавши передпрофесійну художню освіту, дівчина не мала чіткого уявлення про те, ким буде у дорослому житті. Хоча близькі і підтримували її прагнення до образотворчого мистецтва, вони сприймали це швидше як захоплення і не бачили Крістіну вільним художником. Бабуся взагалі хотіла, щоб онучка вивчилася на стоматолога. Мама ж радила вступати до педагогічного училища — на вчителя малювання.

«Коли я прийшла подавати документи, в педучилищі мені не сподобалося, і я відразу зрозуміла, що вчитися там не хочу і не буду. Але куди вступати? Звернула увагу на кафедру рисунка та живопису архітектурного факультету КІБІ (Київського інженерно-будівельного інституту)»

Розчарування прийшло швидко. Не хочу говорити щось погане про педагогів або систему освіти — скоріше це я не зрозуміла, куди подала документи. Виявилося, що в будівельному вузі вчать не живопису (два заняття на тиждень не беремо до уваги), а переважно суміжним з ним дисциплінам — основам архітектури, дизайну тощо.

«Зрозумівши свою помилку, дівчина після двох років навчання вирішилася залишити цей вуз і вступити до іншого. Може здатися дивним, але вона все ще вагалася, вибираючи між філософським факультетом педагогічного університету та художньою академією».

У той період я прочитала велику кількість книг, багато розмірковувала і серйозно захоплювалася філософією. Однак художня академія перемогла.

У 2004 році Крістіна вступила на факультет образотворчого мистецтва цього навчального закладу, і коли настав час визначатися зі спеціалізацією, вибрала кафедру монументального і станкового живопису. На той момент Смєлова вже точно знала: її покликання — не графіка і не скульптура, а саме живопис.

Паралельно з навчанням в КІБІ я займалася у майстерні Віктора Шульги. Коли вперше прийшла до нього з аквареллю (олією в інституті ми взагалі не малювали), він подивився на мене як на ненормальну. А потім... Пам'ятаю, на одному із занять Віктор Юрійович учив, як заходити в колорит. Поки я малювала абстракції (що було досить нудно), мій педагог виконував приватне замовлення — писав олією пейзаж: річка, камені, водоспад, невеликий лісок. Учитель кудись вийшов, а мені захотілося скопіювати його малюнок, тільки по-своєму. Він повернувся, побачив мою роботу і якось зовсім по-іншому на мене подивився. Напевно, зрозумів, що є сенс займатися зі мною далі. Буде толк.

У київський період саме Віктор Шульга був першим педагогом Крістіни Смєлової, і його думкою вона дорожить досі, хоча і давно не бачилася зі своїм наставником. Але по-справжньому професійну освіту Смєлова отримала в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, де її вчителями були відомі українські художники Михайло Гуйда, Олег Ясенєв та інші. У паралельній майстерні викладав Василь Іванович Гурін.

«Схожість із творчістю Гуріна і зараз помічають у моїх роботах, хоча, якщо чесно, сама я цю думку не поділяю і за п'ять років навчання бачила Василя Івановича разів двадцять, не більше. Але часто буває, що надихають чужі роботи. Мені дійсно подобалися картини Гуріна, та й мій перший викладач Віктор Шульга навчався у нього.

У будь-якому разі академія дала мені дуже багато. Звичайно, можна стати хорошим художником і без відповідної освіти, але отримавши системні знання, зробити це значно простіше. Ти певну кількість часу проводиш серед людей, які вже вміють це робити. Вчишся. Це можна порівняти з навчанням першокласника письму. За великим рахунком, дитина може і самостійно навчитися писати, але це вимагатиме значно більших витрат часу».

Назад до природи

Закінчивши художню академію, у 2010 році Крістіна повернулася до Білої Церкви, де живе і працює. Вона навіть не намагалася залишитися у столиці. 

«В цілому я провела у Києві близько десяти років, але назвати це місто своїм не можу. Воно занадто мене стомлювало. І картини виходили приблизно такі ж: місто, потік людей і одна людина біжить проти натовпу. Проти всіх. Їй дуже важко».

Крістіну надихала природа. Молода художниця навіть купила сільський будиночок у Чернігівській області.

«Коли я там жила, робила дуже багато замальовок з натури, а вже у майстерні переносила побачене на полотно».

Але віддалившись від цивілізації дуже важко поєднувати творчість з іншими аспектами життя художника (тією ж участю у виставках). До того ж з'явилося багато приватних замовлень, а це вимагало активного спілкування з клієнтами. Тому Крістіні довелося повернутися додому, до Білої Церкви.

Що важливо для щастя

Навчання закінчилося, і разом з професійним зростанням потрібно було влаштовувати особисте життя. Але не дарма кажуть, що природа не терпить надлишку і визначає для людини ту сім'ю і те коло спілкування, які відповідають її призначенню на землі.

Якщо це справді так, то стосовно Смєлової Всесвіт виявився дуже скупим.

У 2014 році Крістіна стала мамою. Маленька донька замінила собою весь світ. Вони були дуже щасливі удвох. Крістіна відчувала в собі сили самостійно, без чоловіка, виростити дитину, подарувавши їй всю свою невитрачену любов і ніжність. Але...

«У тримісячному віці донька підхопила якусь інфекцію, і нас поклали в лікарню — спочатку в одну, потім в іншу. Дочка йшла на поправку, почувалася добре. Та якось медсестри взяли її у мене на процедури, а через півгодини винесли з кабінету мертвою».

Вже після похорону Крістіна марно намагалася дізнатися, що сталося насправді, зверталася в різні інстанції. Але медики, чия помилка призвела до загибелі дитини, швидко замели сліди: патологоанатом написав, що причиною смерті стала важка пневмонія, в історії хвороби раптом з'явився запис про вроджену ваду серця. Дізнатися правду мати так і не змогла.

Близько року вона майже не підходила до мольберта.

«Коли дуже кепсько на душі — плачеш на полотні, але я не люблю показувати це іншим. Навіщо? Ми ж не нікому не даємо читати свої записи, як нам боляче і погано».

Одна з небагатьох картин Крістіни Смєлової, датованих цим періодом, називається «Бути пішаком». На чорно-білому шаховому полі лежить збита з ніг самотня фігурка — маленький і слабкий пішак.

«Ми всі пішаки куди не поткнешся, — безправні і безпорадні».

Але Крістіна все ж знаходить у собі сили повернутися до життя. Доля, що так жорстоко обійшлася з нею кілька років тому, знову подарувала радість материнства. У молодої мами підростає донька...

Ким стане її малятко, коли виросте? Теж художником? Цього не знає ніхто, але вже сьогодні маленька людина бере в руки пензель і намагається щось зобразити...

Цьому навряд чи варто дивуватися — потяг до малювання закладений у всіх малюків. Але не можу зрозуміти, звідки вона взяла, що потрібно брати стамеску і підходити сюди (Крістіна вказує на ще не закінчений барельєф — ред.)? Адже вона ні разу не бачила, як я вирізаю. В генах закладено, чи що...