Непогамовний

З перших хвилин появи на світ Анатолій Марчук мусив боротися за життя.

І впродовж шістдесяти років у цій боротьбі він щоразу виходить переможцем.

Раннє дитинство

Напевно, кожен з нас у новорічні свята сподівається на диво. Чекали на нього і в учительській родині Марчуків у далекому 1956 році. Петро Григорович та Любов Іванівна вже мали трьох доньок і надіялися, що четвертою дитиною буде син. Особливо хотів цього батько, Петро Григорович.

Батьки

Як і загадували, народився хлопчик, і саме 1 січня. Але цей новорічний день приніс родині Марчуків як велику радість, так і трагедію.

А. Марчук: «Пологи були важкими, а настрій у лікарів — святковим. В результаті акушерської помилки я народився з важкими травмами обох рук. Після цього мати довго возила мене по лікарнях. Ліву руку вдалося направити, а права працездатна лише частково».

Втім, Анатолій Марчук ніколи не вважав себе фізично неповноцінним. Він виконує будь-яку хатню, і не тільки хатню роботу, кермує автомобілем, рибалить, полює.

На березі Сивки — річка протікає через дорогу від садиби Анатолія Марчука в його рідному селі Козичанка. 

А. Марчук: «Мені завжди допомагала наполегливість і тверда переконаність у тому, що обов’язково  досягну своєї мети».

Між іншим, малий Толя Марчук пішов до школи не в сім років, як усі його ровесники, а на рік раніше.

А. Марчук: «Батько працював директором школи, тож ми жили у пришкільному приміщенні, і я всюди бігав за батьком хвостиком. Добігався до того, що в шість років почав ходити з ним у класи. Батько попервах не дуже це вітав, але вчительки його заспокоїли: "Та не переживайте, Петре Григоровичу, побігає місяць і покине, а пізніше піде до школи як усі".

Та я бігав півроку, аж доки мені не почали ставити оцінки, а потім мусили зарахувати до першого класу»...

Козичанська школа, побудована у 1911 році. Фото Анатолія Марчука, 2011 рік. 

"Буду художником!"

Толя Марчук, сільський хлопчина з покаліченою рукою, ще з малоліття знав, що буде художником, хоча ніхто, крім нього, у це не вірив.

А. Марчук: «У Веселій Слободі жила одна цікава жіночка, котра дуже любила подорожувати. Рік поживе вдома і — знову у мандри. Бувало, не бачили її в селі по п’ять — десять років. Коли я вже закінчував художній інститут, та затята мандрівниця запитала мою сестру:

– Галино, а чи став твій Толік художником?

– А чому ти про це запитуєш? – сестру здивувало, що стороння жінка могла знати про моє захоплення мистецтвом.

А та розповіла: "Якось я проходила мимо, а воно мале, зашмаркане сиділо і паличкою по піску щось там ялозило. Років п’ять йому тоді було. Я його питаю: "Що, художником хочеш стати?" А він так насупився: "І стану!".

Бач, таки вийшло по його...»

Непогамовний

Можливо, талант художника передався хлопцеві від батька-педагога, котрий теж захоплювався малюванням.

А. Марчук: «Взагалі-то батько за спеціальністю був математиком, але певний час викладав у школі малювання. І до речі, робив це так, як не викладав жоден інший вчитель, принаймні у нашому селі. Було, вчитель малювання Панас Гордійович намалює на дошці гарбуза і загадує дітям його перемалювати. А мій батько виходив з дітьми на пленери, з пошуковим віконцем, за методикою для п’ятого класу...»

Так само від батька Анатолій Марчук перейняв і його вдачу, зокрема, чудові організаторські здібності. Приміром, у 1966 році з ініціативи Петра Григоровича був спроектований другий козичанський ставок, разом із системою малого зрошення, який так чудово вписався у ландшафт Козичанки. Саме в цей період П.Г. Марчука, невгамовного громадського діяча, переконливого оратора й фанатично відданого справі КПРС комуніста призначили парторгом місцевого колгоспу.

А. Марчук: «Хоча сам батько цього дуже не хотів. У нього було четверо дітей і будувалася хата,  а треба було із директорського окладу у 120 карбованців перейти на 70 крб. "Як же я дітей прогодую?", — обгрунтовуючи свою відмову, запитав він голову Макарівського райкому партії Тимофія Іларіоновича Танцюренка. На що той відповів: "Не погодишся — у Київській області роботу не знайдеш".

Крім активної громадський роботи, Петро Григорович був мисливцем, рибалкою і майстром на всі руки як удома, так і на роботі.

А. Марчук: «Батько при школі обладнав метеостанцію, заснував ферму на 380 кролів,  посадив шкільний сад, який досі родить... А звання відмінника народної освіти він отримав за проект і виготовлення шкільного електричного дзвінка, що був згодом запроваджений у школах майже всього Макарівського району».

Та головне — у 1963 році П.Г. Марчук разом з учителями П.Г. Ходаком та І.С. Сліпець написали історію села Козичанки, яка до кінця XX ст. лишалася єдиним джерелом, з якого мешканці села черпали відомості про минуле батьківської землі.

"Тут жили мої предки"

Анатолій Марчук народився у селі Весела Слобода Макарівського району, де його батько працював директором школи. Проте своєю справжньою малою батьківщиною Анатолій Петрович вважає Козичанку, сусіднє з Веселою Слободою село, у якому колись оселився дід Марчуків і куди родина переїхала у 1963 році та де сьогодні розташований будинок творчості, відомий як "Садиба Анатолія Марчука".

http://art2080.com/img/cms/Marchuk%20Anatoly/Biography/05_Marchuk_Biography.jpg

Насправді це наша родинна садиба, де упродовж трьохсот років жили Марчуки, і де звів будинок мій батько. Ще в дитячі роки я слухав розповіді Панаса Гордійовича Ходака (сільського учителя малювання), котрий жив з нами межа в межу і багато знав про цю садибу.

А. Марчук: «Вже у літні роки я взявся за дослідження власного родоводу, вдалося добратися до дев’ятого коліна, хоча молодим знав  тільки двох  своїх бабусь — батькову матір Марту Борисівну і мамину матір Федору Павлівну — та чув, що діди загинули на фронтах (один у першу світову, другий — у другу)».

На подвір’ї власної садиби.

Від кіномеханіка — до книжкового графіка

Через два роки після того, як не стало матері (Любов Іванівна померла, коли Толі було 12 років), його  віддали на навчання до Київської школи-інтернату №7. Крім іншого, в цьому інтернаті  вихованці проходили курси кіномеханіків й одержували відповідні посвідчення.

А. Марчук: «Після інтернату я повернувся у Козичанку і півроку крутив кіно у сільському клубі. Як правило, фільми приходили третьої категорії: плівка у бобінах клеєна-переклеєна і порив за поривом. Люди у залі свистять, кричать... Тож я перед сеансом перемотував і переклеював все те лахміття».

Так тривало півроку, і перспектив у хлопця, який мріяв стати художником, не було ніяких. Аж якось у село приїхав батьковий знайомий і звернувся до свого товариша: "Петре Григоровичу, ну що дитина буде сидіти в цьому глухому селі? Зараз наша бригада робить ремонт у кінотеатрі "Україна", давай поговорю з директором, щоб він узяв Толю кіномеханіком. А житиме він у мене".  

Анатолій шість місяців працював у тому легендарному кінотеатрі й у перервах між сеансами випускав стінну газету, аж доки його творчі здібності не помітив генерал Малютін, котрий керував "Десятыми центральными курсами усовершенствования политсостава". Він і запропонував 17-річному Марчуку роботу за сумісництвом (кіномеханіком і художником) у своєму закладі.

Анатолій пропрацював там три роки, причому тільки на посаді художника, бо таки вмовив свого роботодавця взяти кіномеханіком іншу людину. Але згодом молодий чоловік змушений був шукати більш високооплачувану роботу, бо жити у столиці на зарплату у 80 крб. було складно. Наступна організація, в яку прийшов працювати Анатолій Марчук, називалася "Київрембуд". Саме тут він познайомився зі своїм першим наставником.

А. Марчук: «Це був не вчитель, а саме наставник, той, хто мене наставив на путь істинний, — прапорщик Леонід Олександрович Морозов, нині відомий український художник».

Бачачи талант і величезне бажання молодого чоловіка бути художником, Олександрович Леонідович направив двадцятирічного Анатолія Марчука вчитися до Миколи Олексійовича Родіна, котрий викладав малювання робітникам в образотворчій студії Київського Жовтневого палацу (нині Міжнародний центр культури і мистецтв). Крім Миколи Родіна тут викладали відомі українські художники Василь Забашта і Матвій Гуляєв.

Після трьох років навчання у студії Марчук зробив першу спробу вступити до художнього інституту. Звичайно, йому було важко конкурувати з випускниками художніх шкіл і училищ.  

Малюнок 17-річного Анатолія Марчука

А. Марчук: «При першій спробі мені не вистачило двох балів, при другій - півбалу. Якби я був дитиною художника, мене, напевне б, узяли. Я дуже розізлився і...  пішов до Віктора Івановича Зарецького, котрий вів приватну школу і міг мене навчити академічному рисунку».

Незважаючи на те, що у Зарецького Анатолій Марчук провчився лише три місяці, іспити до інституту (а це була вже третя спроба) він склав блискуче, одержавши "відмінно" з усіх шести профільних дисциплін.  А після третього курсу Василь  Іванович Чебаник взяв Анатолія Марчука у свою майстерню книжкової графіки.

Хотілося більшого  

Після закінчення інституту, у 1986 році молодий художник-графік Анатолій Марчук прийшов працювати на Київський художньо-виробничий комбінат, але він відчував: оформлення книжок — це не заняття, якому хотів би присвятити життя.

Душа митця прагнула висловити саму себе, а коли ти прив’язаний до певного тексту й ілюструєш чужу, а не свою власну думку, для свободи творчого самовираження залишається дуже мало місця. Марчук розумів: якщо він хоче розвиватися як художник, то крім заробітчанства мусить працювати творчо. Анатолій Петрович почав як офортист і поступово перейшов на олійний та акварельний живопис.  

Анатолій Марчук у своїй мастерні на Андріївському узвозі.

Картини маленькі — художники великі

Вже будучи відомим столичним художником, митець реставрував батьківську хату, де облаштував художню майстерню і заснував Будинок творчості «Садиба Анатолія Марчука». Тут проходять мистецькі пленери, на які господар садиби запрошує живописців, графіків, скульпторів, майстрів народного мистецтва з усіх куточків України.

На святі у садибі Анатолія Марчука. В центрі — Герой України, народний артист Української РСР Анатолій Паламаренко. 

А. Марчук: «Я хочу, щоб через мою садибу Козичанка “зазвучала”, щоб вона була культурним центром, мистецьким селом».

Влаштовуючи щорічні мистецькі акції, він приймає у себе багато поважних гостей — художників, артистів, письменників. В їх числі — президент Академії мистецтв України Андрій Чебикін, народні художники України Олена Кульчицька, Василь Лопата, Василь Перевальський, Георгій Якутович, Олександр Губарєв, Микола Компанець, Віталій Мітченко та багатьох інших майстрів.

На відкритті літературно-мистецького свята у садибі Анатолія Марчука. Біля мікрофона заслужений художник України Микола Стратілат. 

Після кожного пленера вдячні художники залишають організаторові по одній своїй роботі. Таким чином Анатолію Марчуку вдалося зібрати велику колекцію картин найвідоміших художників України, яку він передав Макарівському відділу культури.  

А. Марчук: «Знаєте, що мене вразило у Європі, зокрема в Німеччині, коли я бував там з персональними виставками? Практично у кожному, навіть невеликому населеному пункті, є картинна галерея. А в Україні, у нашій столичній області на двадцять п’ять районів ви знайдете таких галерей не більше п’яти. У своєму дитинстві я не мав можливості бачити в оригіналі високохудожні твори — хіба що не надто якісні репродукції в журналах, тож хочу, щоб діти моїх земляків були в цьому плані трохи щасливішими».

Нині Макарівська картинна галерея, що розташована в районному Будинку культури, занесена до туристичних довідників, сюди на екскурсію приїздять люди з усієї України, а сам Анатолій Петрович сподівається, що згодом ця галерея виросте в музей образотворчого мистецтва, котрий набуде статусу державного.

А. Марчук: «Уже сьогодні тут представлено близько шістдесяти українських митців, серед яких багато заслужених і народних художників, професорів, академіків. Якось один з місцевих чиновників запитав мене: "Що, в тій галереї справді такі великі картини?" Я відповів: «Ні, картини маленькі, але великих художників».

Андрей Чебикин. "Похищение Козичанки". 2011 год. Экспозиция Макаровской картинной галереи.

Академік геральдики

"Для мене геральдика така ж важлива справа, як і написання картин. Можна сказати, що це основні пристрасті мого життя", - говорить Анатолій Марчук. Як академік української Академії геральдики він створив герби та прапори сорока п’яти територіальних громад Макарівського району.

Знак у въезда в село Козичанка.

А. Марчук: «Герб – це закодований родовід, його дух і характер. Якщо ми хочемо йти до Євросоюзу, то ми потрібні там з усім: і з гербами, і з картинними галереями, і з фольклором, і з власними шедеврами».

Крім видання гербовника, художник став автором масштабного мистецького проекту «Увіч¬нення пам'яті святителя Димитрія Ростовського (1651–1709 рр.)», який завершився встановленням пам’ятника легендарному митрополиту  на спеціально насипаному пагорбі біля в’їзду до міста Макарів (скульптор Володимир Шолудько).

Ескіз памятника Димитрію Ростовському (Данилу Тупталу). Автор проекту Анатолій Марчук.