На зламі світів

Він з’явився на світ 25 травня 1950 року у тюремній камері. За підозрою у сприянні УПА мати була заарештована разом з іншими неблагонадійними (тоді під слідством опинилося мало не півсела), і її на останньому місяці вагітності тримали у застінках радянських каральних органів, де Параскева Гринявська народила сина. Лише після цього її з немовлям на руках відпустили додому, у село Вовчухи Городоцького району Львівської області.

Саме цей населений пункт і записаний у свідоцтві про народження Михайла Андрійовича. Прізвище синові мати дала своє, бо вони з чоловіком тривалий час приховували від влади свої шлюбні стосунки. Батько хлопчика на ту пору уже був заарештований і відправлений у Карлаг — один з найбільших в СРСР сталінських таборів, де тримали політичних в’язнів.

Депортація

З тієї пори минуло багато літ: сивина посріблила голову Михайла Андрійовича і він давно має власних дітей та онуків, але згадуючи події тих років, час від часу змовкає, щоб прогнати з очей непрохану вологу.

Весь мій рід, діди і прадіди жили під Перемишлем. Прикордонна територія не раз переходила з рук в руки, але не зважаючи на зміну влади, українці жили тут зроду-віку. 

Дід по материній лінії, Михайло Гринявський, був війтом, а крім того ще й місцевим підприємцем. Турбуючись про порядок в управі, громада вирішила відкрити лавку без спиртних напоїв. Оскільки такий магазин не міг дати великого прибутку, єдиний, хто наважився скласти альтернативу єврею-корчмарю, був волосний голова. 

Батько мій працював сільським учителем, а мама була кравчинею й до того ж учасницею сільського самодіяльного театру. Аматори ставили "Назара Стодолю" та інші вистави, які у 30-і роки були дуже популярними на Перемишлянщині.

Згодом батько очолив кущовий "Маслосоюз". 1937 року його обрали головою сільського осередку "Просвіти", а за рік він стає членом ОУН. Працює з молоддю: організовує за дорученням організації навчальні курси і вишколи, влаштовує вистави, концерти, фестивалі, займається організаційно-господарськими питаннями. Згодом ОУН направила його до Львівської торговельної школи здобувати економічну освіту (на той час кордон між Польщею й Україною був відкритим). Час від часу Андрій навідувався додому, щоб побачити сім’ю, а потім знову, минаючи польські і радянські загороди, йшов лісами до Львова. З приходом німців навчання припинилося.

З тим періодом пов’язаний один із найстрахітливіших спогадів батька, коли у 1941 році він допомагав витягувати з катівень тюрми на Лонцького трупи, які залишилися після відступу радянських військ. Покидаючи місто, енкаведисти зігнали у тісні камери сотні ув’язнених — як правило, то були представники української інтелігенції, професори, академіки — й наглухо заварили металеві двері. Замуровані заживо, люди задихнулися без кисню. Більшовики ж списали вину за цю каральну операцію на німців, які ввійшли до міста.

Маленький Михайлик Гринявский (на першому плані) зі своїми братами, бабусею, мамою, тіткою та дядьком. 

Через багато років, коли Михайло Дмитрів став професійним художником, його реакцією на цю каральну операцію стала скульптура, котру нині можна побачити у Стрийському парку.

Що ж стосується галичан, котрим пощастило вижити під час війни, то після звільнення від нацистів їхні поневіряння не завершилися. У 1944 році уряд УРСР та Польський комітет національного визволення підписали "Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах". Згідно з документом переселення мало бути добровільним, але, як правило, проводилося із застосуванням військової сили і дуже швидкими темпами.

Я тоді ще не народився, а старшому братові Мирославу ледве виповнився рік. Мати розповідала, як до хати зайшла польська боївка. Дорослим наказали підписати заяву про виїзд, а коли ті не погодилися, пригрозили: "У разі відмови розстріляємо всіх". Щоб підтвердити серйозність своїх намірів, один з поляків націлив карабін на малого Мирослава. І вистрелив би, але другий йому підбив. 

Мамину родину депортували з Польщі на територію УРСР у 1945 році, ще до операції "Вісла". Їх вигнали, забравши усе, — вісім гектарів землі, великий будинок, стайні, стодоли, реманент, — і надали шість соток землі у Вовчухах (селі неподалік Львова).

Коня — за донос

Батько Михайла Дмитріва після переселення з Польщі формально працював головним бухгалтером курорту "Великий Любінь", однак по факту був підпільником і виконував завдання УПА.

Батько мав багато прізвищ. Під час війни діяв під псевдонімами Домнич і Дорош, а після 1945 року його знали як Литвина. У 1950 році тата заарештували. Швидше за все, його видав материн брат — відомий розбишака, що завдавав клопоту ще австро-угорській жандармерії. Дядько дуже шкодував за жеребцем, якого в нього забрали під час депортації з Польщі, бо любив коней понад усе. На цей гачок його і зловили емдебівці, пообіцявши за донос повернути улюбленого лошака. І треба сказати, що частково вони дотримали слова: після батькового арешту дядько таки купив коня, а крім того, став старшим конюхом у колгоспній стайні. 

Та інформатор повідомив лише про те, що батько підробив документи і жив під чужим прізвищем, але нічого не сказав про його причетність до українського національно-визвольного руху. Можливо, боявся за власне життя, бо якби в МБД дізналися правду, батька б розстріляли, а всю сім’ю виселили, навіть не зважаючи на те, що тато й мама приховували від радянської влади свої подружні стосунки. А так Андрію Дмитріву дали 15 років сталінських таборів.

Батько Михайла Андрій Дмитрів під час відбування покарання у сталінських таборах. 1955 рік. 

Два мішки із Франком

Я народився вже після татового арешту і вперше побачив батька та почав носити його прізвище, коли ходив до школи.

Андрій Дмитрів повернувся у 57-му, через чотири роки після смерті Сталіна, коли теренами СРСР котилася хвиля масових звільнень з таборів жертв сталінських репресій.

Тато прислав листа, що повертається. У вказаний день ми вийшли його зустрічати. Худий, неголений, він ніс за плечима два лляні мішки. Я подумав, що там подарунки... А коли батько зайшов до хати, то висипав 24 томи творів Івана Франка.

Як розповів синові Андрій Дмитрів, коли їх везли з Караганди, у Москві потрібно було довго чекати пересадки. Оскільки залишався вільний час, "націоналюг" повели у Будинок книги — найбільший у СРСР книжковий магазин, куди звозили все, що видавалося у республіках. Мовляв, дивіться, як у Союзі дбають про нацменшини.

Товариші ж писали батькові у табір, що у Львові купити Франка неможливо. Тож тато дістав гроші, що заробив за сім років заслання, й придбав повне зібрання творів Великого Каменяра.

З того часу Михайло став "бібліотекарем": однокласники, діти з вулиці приходили до нього за книжками. Це зібрання й досі зберігається у родині Дмитрівих, правда, кількох томів не вистачає: хтось із "абонентів" не повернув.

У сім’ї не без генія

Батько сприяв і першим художнім спробам сина, хоча сам навіть не здогадувався про те. На Великдень він посилав додому вітальні листівки. Вивчаючи малюнки на поштових картках, малий Михайло почав розуміти, що свої думки і почуття можна передавати способом зображення.

Його першим власним твором була копія "Автопортрета" Шевченка, потім намалював рідну бабцю, а згодом пішли пейзажі. В основному то були акварель і чорно-біла графіка.

У нашій родині художників ніколи не було: селянські діти, як правило, здобували сільськогосподарську спеціальність. Приміром, мій старший брат Мирослав став столяром, Іван — агрономом, а мене змалку тягнуло у малярство. Звичайно, вдома це моє захоплення не схвалювали. Бабця казала, що в Австрії художник — то був жебрак, котрий нічого не мав. Та я не послухав і після восьмирічки втік до Львова. Зранку вчився у вечірній школі, що розміщувалася у Палаці культури залізничників (в народі відомому як "Рокс") , а після обіду займався у дитячій художній студії.

Осягнувши ази образотворчої грамоти, Михайло Дмитрів вступив до Львівського училища вжиткового та декоративного мистецтва ім. Івана Труша.

Це був особливий заклад. Знаковим було вже те, що училище носило ім’я одного з перших українських імпресіоністів, котрий приятелював з Іваном Франком і Василем Стефаником. Мені пощастило застати когорту блискучих викладачів старої європейської школи, котрі працювали в училищі. Зокрема, це львівські скульптори Яків Чайка, Дмитро Крвавич, Любомир Лесюк, Тарас Драган.

Незважаючи на те, що в радянський період діяли єдині стандарти комуністичної ідеології та були затверджені уніфіковані навчальні програми, у нас багато предметів викладалося за якісно новими, прогресивними методиками (згодом училище стало базовим для інших мистецьких навчальних закладів, зокрема, у сфері промислового дизайну).

У 1971 році Михайло Дмитрів з відзнакою закінчив училище, блискуче захистивши дипломний проект — в'їзний знак у місто Городок. Але не зважаючи на те, що архітектурна композиція одержала схвальну оцінку Дмитра Крвавича та інших членів державної екзаменаційної комісії, цей знак так і не був встановлений на місці. Причина була проста.

Я взяв за основу три стели, і комусь із чиновників вони нагадали тризуб. 

Після училища Дмитріва забрали в армію, а після демобілізації він вступив до Київського державного художнього інституту. Дивно, але в сім’ї все ще не вірили у талант Михайла.

Квиток до Києва коштував 17 карбованців. Мама дала мені 25, сказавши: "Завтра все одно будеш удома, бо тебе там ніхто не прийме".

Та сталося інакше. Закінчивши художнє училище з відзнакою, Дмитрів мав направлення до Ленінградської художньої академії як "п’ятипроцентник". Але до міста на Неві він не поїхав.

Мене більше приваблював Київ, бо я вже мав львівську декоративну школу. 

Теоретично всі художні вузи в СРСР малу одну й ту ж програму, та педагоги дуже різнилися: якщо в Ленінграді це були рафіновані академісти, то в Києві викладали Михайло Лисенко, Василь Бородай, Іван Макогон, котрі більше тяжіли до сучасної європейської манери, хоча зрештою система таки змусила їх підкоритися догмам соцреалізму.

Вони були "виїзними", бачили світ. Всі, хто мав змогу і бажання поїхати за кордон, а не заробляти гроші на Ленінах і Сталінах, мали дуже цікаві роботи. Приміром, Іван Макогон працював у грецькому й італійському стилях, був неперевершеним майстром рельєфу... 

Тим часом молодий і сповнений амбітних планів Михайло Дмитрів прибув до Києва. Зовні він справляв трохи дивне враження — і не піп, і не художник... А все тому, що споряджаючи сина до Києва, мати пошила йому чорну шовкову сорочку, на галицький манер. Колись таку точно подарувала своєму двоюрідному братові, який служив ченцем у монастирі під Перемишлем і в 39-му був страчений більшовиками.

До підозрілого студента в інституті поставилися насторожено, хоча його художні здібності не викликали сумніву.

У 24 роки я вже мав шість років мистецького стажу, оскільки мій плакат ще 1967 року виборов третє місце у Всеукраїнському конкурсі з охорони пам’яток культури. Та разом з тим в училищі я більше спеціалізувався на архітектурі. Тож і сам ще точно не знав, ким хочу стати, тому подав усі роботи гамузом — і графіку, і живопис, і скульптуру (хоча все ж більше схилявся до графіки). 

Викладач, котрий того дня чергував у приймальній комісії, подивившись на мої роботи, сказав: "Михаіл, так нам нє на графіку надо, а на скульптуру. А плакат - ето, навєрноє, просто твоя удача". 

І хоча я вдячний за це тому викладачеві, навряд чи він відразу розгледів у мені скульптора. Думаю, що навпаки: академік не міг не помітити, що я хоч і робив скульптури, та вони були виконані у рельєфній техніці, ліпити ж об’ємні фігури ніколи навіть не пробував. А найкращий спосіб відсіяти абітурієнта — зорієнтувати його туди, де точно не справиться.

День Ікс

На відділення скульптури з 24 претендентів мали прийняти лише вісьмох. Багато вступників були дітьми відомих митців. Разом з Михайлом складали іспит доньки Юрія Рубана, Михайла Декерменджі. А в нього мама працювала швачкою, а батько репресований... 

Коли настав день іспиту, з дверей аудиторії зірвали пломби і нас запустили всередину. Дуже швидко я збагнув, що ті пломби були тільки для виду. Навіть не говорю про те, що окремі абітурієнти знали тему творчого завдання, — дехто зі вступників витягував з-за пазухи готові елементи майбутніх скульптур. Але що мені до того? Головне, зрозуміти, як зробити каркас. Десь за півгодини розібрався з "кістяком", і за сім з половиною годин, що залишилися, виліпив динамічну фігуру тенісиста. Творчий конкурс я здав на відмінно.

Комсорг курсу

Викладачами зі спеціальності у студента Дмитріва були Василь Бородай та Іван Макогон.

Це була серйозна школа і велика удача — мати за педагогів таких майстрів художнього ліплення. 

В інституті Михайло заявив про себе як про успішного студента і перспективного скульптора. На запрошення Бородая він бере участь у створенні пам’ятника "Засновникам Києва", створює ряд власних композицій. За успіхи у навчанні Дмитрів одержує підвищену стипендію. Його навіть обирають старостою і комсоргом курсу. На перший погляд така громадська активність могла видатись дивною, але насправді хлопець не тримав зла на весь світ. Не зважаючи на трагедію власної родини, він завжди розрізняв бездушну державну машину і тих людей, з якими довелося зустрітися на життєвому шляху.

Сьогодні Михайло Андрійович з теплотою згадує і Героя Радянського Союзу, танкіста Олексія Фофанова, погруддя якого вилив з бронзи; і свого вчителя, майора Радянської армії, очільника інститутської партійної організації Івана Макогона; і численних комсомольців, котрі відвідували музей історії військ Прикарпатського військового округу, де Дмитрів працював під час служби в армії.

Щоправда, самому бути зразковим активістом Михайлові ніяк не вдавалося. Зокрема, його кар’єра редактора інститутської стіннівки закінчилася блискавично — газету прибрали, ледве Дмитрів її встиг вивісити.

Мені повезло, бо я трохи більше, ніж інші студенти, знав про Олександра Архипенка і Василя Кандінського. Про них і написав, після чого газету негайно зняли зі стіни, аргументуючи це тим, що комусь зі студентів знадобився дерев’яний щит, що служив за основу. Хоча насправді така відмовка була шита білими нитками, бо щитів у художньому інституті завжди було вдосталь. Але все те вовтузіння не варте було уваги. Єдине, про що шкодую, — мені так і не повернули оригінальні фотографії, які я розмістив біля статей. 

Пасквіль

Комсоргом Дмитрів теж був недовго. Як говорить сам Михайло Андрійович, "погорів на співах".

1975 року за програмою студентського обміну до нашого інституту прибула словацька делегація. Керівником групи з нашої, української сторони, призначили мене. Ті словаки й навчили мене "Пісні про Довбуша". Та думаю, і серед наших студентів, і серед словацьких, були хлопці, котрі мали докладати "кому треба", чим ми займаємося на дозвіллі. Швидше за все, вони й розповіли спецорганам, як ми виводили у студентській аудиторії: "Ічом-ічом, босом прічом, аж травичка загина...". 

Згодом сталася ще одна неприємна подія, і якби не заступництво Івана Макогона, то Михайло навряд чи закінчив би інститут.

У 1978 році групу молодих людей, серед яких крім Дмитріва були Василь Герасим’юк, Василь Портяк, Кирило Стеценко, Тарас Мельник, Володимир Зубицький, звинували у націоналістичній діяльності. Хоча все, що вони робили, це під час літніх канікул збирали селами України народний фольклор.

На могилі Тараса Шевченка, м. Канів. Михайло Дмитрів — у першому ряду по центру, праворуч від нього - Тарас Мельник, ліворуч - Богдан Гульчій. Крайній праворуч у другому ряду - Володимир Зубицький.

Заради цього я, власне, і став комсоргом. Ми організували групу студентів мистецьких вузів для вивчення національних традицій: збирали пісні, витвори народних майстрів і т. ін., а комсомол цей проект фінансував. Мало того, ми ще й мали при собі офіційне звернення до керівників трьох областей — Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської — про сприяння і допомогу. Тобто, коли приїздили в якесь містечко, нам виділяли кімнату у гуртожитку, клубі або школі, де ми ночували.

Молоді люди так і не дізналися, хто настрочив на них донос у КДБ і що конкретно було написано у пасквілі. Але всі учасники групи опинилися під слідством. Михайло відсидів у камері 15 діб.

В результаті декого з хлопців відрахували з їхніх вузів, а мене відстояв Іван Васильович Макогон. Він пообіцяв публічно вийти з рядів КПРС, якщо справа набуде такого обороту. 

Згодом влада ще не раз пригадає Михайлові цю історію, а поки що студент останнього курсу художнього інституту мав "ліпити диплом".

24 томи Леніна за "еротику"

Він наївно вважав, що з цією роботою у нього точно не буде проблем. Проект скульптурної групи, яку планував представити переддипломній комісії, вже посів перше місце у мистецькому конкурсі, оголошеному Київським районним комітетом ЛКСМУ.

Скульптура називалася "Десна впадає у Дніпро". З рук дівчини (Десни) у долоні юнака (Дніпра) стікає вода і впадає у плесо. То була лірична, далека від політики композиція, яка не викликала асоціацій ні з тризубом, ні з будь-яким іншим не бажаним у радянській ідеології елементом. Бронзовий фонтан планували встановити біля кав’яні "Кукушка", через дорогу від райкому комсомолу.

За результатами конкурсу мені дали першу премію з перспективою встановлення об’єкта на місці. А премія являла собою зібрання творів Леніна у 24 томах. Я ніяк не міг придумати, куди подіну таку купу не потрібних мені книжок. Нарешті в райкомі комсомолу порадили подарувати їх бібліотеці заводу "Ленінська кузня". Так і зробив.

Насправді, важливим було інше: міністерство культури виділило кошти на матеріали для скульптури і я впритул підійшов до її втілення у бронзі. Але несподівано проект "зарізала" переддипломна комісія. Під час її засідання професор Лопухов прорік: "Это же буржуазная культура. Посмотрите, что он сделал. Он при нас раздел мальчика и девочку".

Де Олександр Павлович побачив еротику у тій містерії хвиль, води і абстрактних людських образів, я не знаю, але слово ректора було закон. 

До захисту дипломної роботи залишалося сім місяців, а в мене не було нічого. Василь Бородай, котрий був моїм творчим керівником, порадив: терміново шукай нову тему. За три місяці зможеш затвердити ескіз і за чотири виліпити сам диплом. 

Ідея в мене була готова — «Русалка Дністровая". Та Василь Захарович пильно подивився на мене: "Ти ще хочеш?" — і ми обоє зрозуміли, що він мав на увазі. 

Останній варіант, до якого в мене лежала душа, був пам’ятник Василю Стефанику. 

Нетлінка на обгортці

Працюючи над ескізами майбутньої скульптури, Михайло Дмитрів вирішив на літніх канікулах поїхати до Русова, на батьківщину Стефаника. Заохотив його до цього творчий керівник В. Бородай, котрий до цього вже працював на Івано-Франківщині й був добре знайомий із сином Василя Стефаника Кирилом.

У мене навіть фотоапарата свого не було, тож вирушили удвох з Петром Кришталовичем, котрий вчився на кінооператора у театральному інституті імені Карпенка-Карого і міг узяти там кінокамеру.

До Львова їхали поїздом. На якійсь із залізничних станцій Петро купив ковбаси. Продавчиня поклала її у сірий обгортковий папір (хто жив у ті часи, пам’ятає, що то була універсальна, єдина у радянській роздрібній торгівлі упаковка).

Коли сіли вечеряти, я почав малювати ескіз пам’ятника прямо на вільному краї тієї обгортки. А коли закінчив, відірвав шматок з малюнком і поклав собі у блокнот. 

Коли Михайло Дмитрів повернувся до Києва, він показав своєму творчому керівникові та його асистентам десятки підготовлених ескізів, та жодний з них не сподобався Бородаю. 

Бачу, що незадоволений. "Не те, — каже, — Михайле, не те... Все банально, немає духу Стефаника, тієї його новелістики, драми...".

І тут асистент Бородая звернув увагу на сірий, неестетичний клаптик паперу, який я навіть не наважився показати академікові. Василь Захарович аж просяяв: "О, це те, що треба! Завтра ж починай ліпити". 

Эскіз пам’ятника Василю Стефанику на обгортці. 

"Стефаника" — за власний рахунок

Свій дипломний проект Михайло Дмитрів захистив з відзнакою. Проект пам’ятника одержав схвальну оцінку на Всеукраїнському мистецькому конкурсі і мав бути встановлений у селі Русів за державний кошт. Саме таке рішення прийняла державна комісія, у складі якої були академіки Михайло Дерегус, Василь Бородай та інші відомі українські художники. Але, як з’ясувалося, вирішальне значення мало не їхнє рішення, а особиста думка міністерських чиновників, яким було дане право судити і милувати.

Один такий чинуша запитав у мене: "Кто он такой, ваш Василий Стефаник ? Националист, наверное".

"Ні, відповідаю, український письменник, до шкільної програми входить".

"Ну всё равно. Вот если бы он был видный партийный деятель или, допустим, герой войны, тогда другое дело...". 

Одним словом, спорудження пам’ятника заборонити не заборонили, але й фінансувати відмовилися. Якщо маю бажання, можу встановити за власний кошт. Як сказав чиновник: "Поставиш у себя в огороде". 

Ще трохи, й ідея випускника Дмитріва була б остаточно загублена: минув місяць, глина вже почала відвалюватися, а грошей на гіпс у Михайла не було. І тут, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло.

Я мав їхати за програмою студентського обміну до Словаччини, у Братиславський університет образотворчих мистецтв. Мама вже продала бичка, аби мав на дорогу. Проте дозвіл на виїзд за кордон мені не дали (пригадали "Пісню про Довбуша"). Звичайно, прикро було, але за ті 300 карбованців, які мати виручила за бичка, я відлив Стефаника у гіпсі.

Він довго стояв у майстерні художнього інституту, аж доки Михайла не попередили: "Даємо тобі ще тиждень. Якщо не забереш — вивеземо на смітник".

Пустив нас із Стефаником у свій підвал Валентин Іванович Зноба, а незабаром Бородай познайомив мене з племінником Василя Стефаника Лукою Юрійовичем Стефаником, котрий раніше очолював колгосп імені Стефаника у селі Ясенів, та на момент нашого знайомства передав "кермо правління" двічі Герою Соціалістичної Праці П.І. Сокуру, а сам обіймав керівну посаду у Городенківському районі і був депутатом Верховної Ради УРСР.

Депутатові скульптура сподобалася і він звів Михайла Дмитріва зі своїм двоюрідним братом Семеном Стефаником — сином письменника.

Із Семеном Васильовичем ми поїхали до Ясеніва. З метою економії коштів пам’ятник вирішили зробити не бронзовий, а з кованої міді. Місце під нього вибрали біля контори місцевого господарства. Щоправда, там уже були встановлені скульптура оленя і обдерте погруддя Володимира Леніна, та голова колгоспу П.І. Сокур пообіцяв: Ми песиголовця (так на Івано-Франківщині називали Леніна) знімемо, а Стефаника поставимо. Проте демонтувати бюст вождя районне начальство не дозволило, тож довелося посунути далі під ялинки оленя.

Але на жаль, як за радянської влади не вельми шанували класика української літератури, так не у великій пошані він і зараз.

Недавно заїжджав у Ясенів. Стефаник мій похилився, майже упав, пів ноги обідрано. Я звертався до місцевого керівництва, телефонував, та реакції нуль...

"Нам таких не треба"

Після навчання у вузі Дмитріва направили на роботу викладачем у Косів. Але там йому відмовили. сказавши, що не потребують у себе "націоналіста".

Тоді йому дав направлення на роботу в київське агентство «Телепресреклама» Валентин Назарович Борисенко, котрий на той час очолював Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. До речі, цікава деталь: скульптор Валентин Борисенко є співавтором того бюста Леніна у селі Ясенів, якого хотіли "потіснити", щоб поставити пам'ятник Василю Стефанику, виготовленого Дмитрівим. Отака іронія долі.

У "Телепресрекламі" Михайло Андрійович мусив ліпити манекени, які потім відливали з оргскла. Пропрацював півроку, аж доки не виявилося, що в підвалі цієї агенції працював нелегальний цех з виготовлення скульптур. Коли міліція викрила злочинців, головні махінатори втекли за кордон, а молодому художнику Михайлу Дмитріву, котрий ні сном ні духом не знав про підпільну фабрику, хтось із старших колег порадив, доки не пізно, написати заяву про звільнення.

Та цим не обійшлося. Михайлові пригадали його участь у так званій "націоналістичній групі", яку "розкрив" КДБ, і відповідні органи поставили перед ним умову за 24 години залишити Київ.

Дана

У серпні 1977 року зі Львова на Київщину приїхала Дана, котра 5 листопада цього ж року стала дружиною Дмитріва. Згадуючи історію їхнього кохання, Михайло Андрійович посміхається.

Ми з одного села, разом пасли корів. Ото, вже парубком, якось закинув жабу їй за сорочку, а вона взяла та й украла моє серце.

Закінчивши Львівське педагогічне училище з відзнакою, Дана мала можливість вибрати, куди взяти направлення на роботу. Вона вирішила їхати на Київщину, бо знала, що її наречений не мислив себе вдалині від столиці.

У Фастівському районному відділі освіти запропонували на вибір роботу у Веприку, Білках або Малій Снітинці. Вони вирішили оселитися у Малій Снітинці, оскільки її нерівний рельєф нагадував рідну Львівщину. 

Молодому подружжю виділили дев'ятиметрову кімнату у сільському гуртожитку. Згодом народилися доньки — Мирослава та Оксана.

Новорічний концерт у приміщенні  контори радгоспу с. Мала Снітинка. Співають Михайло і Дана Дмитріви.

Не заслужений, бо не служив

Дана пішла працювати вихователькою у дитячий садок, а Михайло залишився фактично без роботи. У художній комбінат його не взяли, оскільки не мав київської прописки. До Спілки художників СРСР теж не прийняли...

У бланках, які мав заповнити, була графа: "Где находились родители с 1941 по 1945 год?" Я написав:"Репресовані, операція "Вісла". Після чого мене ще 10 років не приймали до спілки, і тільки в часи горбачовської перебудови дали добро. А вже через два роки замість книжечки з гербом СРСР видали посвідчення члена Національної спілки художників України.

Натомість на початку 80-х Михайло Дмитрів, переможець і призер кількох всеукраїнських мистецьких конкурсів, три роки працював у теплиці, яку брав в оренду у місцевому радгоспі. Жили вони з Даною дуже бідно.

Михайло Дмитрів (ліворуч) та Василь Герасим’юк повертаються після полива теплиць місцевого радгоспу.

Вже почали достигати помідори. Ми планували, що за виручені гроші купимо хоча б телевізор або холодильник. Та одного ранку я застав теплицю порожньою: вночі хтось виніс увесь урожай. Ми знали, хто злодій, але вдіяти нічого не могли... 

Від безвиході Михайло пішов у будівельну бригаду, де п’ять років працював маляром, аж доки йому нарешті не посміхнулася "удача": Дмитріву вдалося влаштуватися на неповну ставку вчителем малювання у молодших класах. Та через кілька років його настійливо попросили написати заяву про звільнення.

Але часи змінювалися, як і політична ситуація в країні. Негативне ставлення до "бандерівців", "націоналюг" та інших політично неблагонадійних елементів було вже не таким категоричним. Наприкінці 80-х Михайлу Дмитріву все ж вдалося влаштуватися у художній комбінат. Правда, замовлень майже не було.

Роботу мені давали тільки тоді, коли інші від неї відмовлялися (в основному, це були скульптурні групи, які потребували складних композиційних рішень). Та, за великим рахунком, я вдячний за це своєму колишньому керівництву, бо найбільшим попитом користувалися замовлення на зображення вождів — їхні бюсти завжди йшли на ура і гарно оплачувалися. Мені ж у цьому плані пощастило — за все життя не виліпив жодного Леніна чи іншого "великого керманича". 

Щоб реалізувати себе як митця, Дмитрів вирушив до Молдови, на запрошення давнього друга - керівника великого сільськогосподарського підприємства. І перша ж робота – пам’ятник воїнам-визволителям — принесла Михайлу Дмитріву славу та багато нових замовлень на теренах Молдови. З-під руки майстра одна за одною народжувалися монументальні та станкові скульптури. Це не тільки дало моральне задоволення, а й зміцнило матеріальне становище митця. Проте художника мучить болісна туга за батьківщиною, і він повертається в Україну.

1993 року Михайло Андрійович, захоплений ідеєю відродження та розвитку української культури, очолює місцевий осередок "Просвіти" та засновує при Малоснітинській середній школі перший на Фастівщині музей народознавства і цього ж року відкриває дитячу художню студію «Каменяр». Він багато і плідно працює, однак, як і раніше, митець не має змоги на повну силу розкрити власний творчий потенціал, та й у матеріальному плані ситуація залишає бажати кращого.

Перший з’їзд інтелігенції Фастова. На знімку у центрі— українська співачка,  народна артистка України Ніна Матвієнко. За її спиною —  Михайло Дмитрів. 1993-й рік.

У 2000 році не затребуваного в Україні майстра запрошує на роботу віденська академія Святої Маргарити.

Вони ставили завдання дуже чітко, а коли я спробував внести щось своє, сказали: ми тебе запросили не для того, щоб ти ліпив тут своїх руських богинь, а щоб поновлював наші традиції.

Михайло Дмитрів повертається в Україну у 2006 році. Досвід, здобутий під час роботи в Австрії, художник реалізовує у себе на Батьківщині. Паралельно з виконанням комерційних замовлень Дмитрів розробляє соціальні проекти, які називає своєю десятиною у розбудову української держави.

Прокляття чи благословення?

Сьогодні Михайло Андрійович — успішний художник і знана на Фастівщині особистість. Він щасливий чоловік, батько та дідусь.

Везло мені і на хороших людей, і поганих зустрічалося на шляху немало. Регалій, правда, не заслужив, бо куди я поткнуся зі своїми "коренями". Думаю, що міг багато більше зробити, якби не оця "родинна карма". Але, з іншого боку, міг би наробити багато помилок, а так можу хоч сам перед собою бути чесним.

Михайло Дмитрів у своїй майстерні.