Мовчазний образ війни Олександра Сердюка

Олександр Сердюк. У мене немає дому. Полотно, олія. 140х110 см. 2022 р.

Олександр Сердюк – знаний український художник, який через бойові дії був вимушенийпереїхати з Харкова до Західної України. Волею долі і обставин він опинився у Львові. Щойно оговтавшись від виснажливого переїзду, евакуації сім’ї за кордон, він з головою поринув у волонтерську діяльність. Спільно із Петром Антипом та групою художників і діячів культури, які переїхали до Львова, він заснував громадську організацію «SaveCultureUa», яка зайнялася фіксацією військових злочинів Росії проти української культурної спадщини, проблемами збереження мистецьких пам'яток, допомогою постраждалим від військових дій митцям та забезпеченням військовослужбовців ЗСУ усім необхідним.

Олександр Сердюк у власній майстерні в Харкові. Фото з особистого архіву художника. 2020 р.

Попри волонтерську діяльність, художник продовжує малювати. Один з найвиразніших образів, створених у перші місяці війни, отримав назву «У мене немає дому». Автор не нав’язує глядачеві власного трактування сюжету,дає можливість самостійно осмислити і пережити зображене на полотні дійство, спираючись на власний досвід, асоціації, емоційний стан. Адже кожен українець по-своєму пережив і далі переживає усі жахіття війни: хтось із віддалі, з-за кордону, хтось в окупації. А багато українців і не пережилизовсім. Саме тому художник деперсоналізує головну діючу особу твору (хоча, у силуеті вгадується фігура автора). Це узагальнений чоловічий образ, в якого відсутнє обличчя. Це навіть не чоловік у плоті, а його тінь, лиш те, що від нього залишилось, від його життя і долі.Художник ніби знімає шкіру з оточуючої його матеріальної дійсності, усього того світу, який руйнується на очах. Стираються межі предметів, зникає фокус зображуваного, лишається лиш натяк на урбаністичний пейзаж колись квітучого міста, від якого лишилися лиш згарища і руїни. Навколо усе палає, а пролітаючий в небі літак продовжує рясно засівати землюбомбами і ракетами.

Це твір не про конкретну особистість, не про конкретне місто, зруйноване безжальним ворогом. Це узагальнюючий образ палаючої у вогні України,образ тисяч перерваних доль і зруйнованих сімей, мрій і сподівань. Саме тому художник намагається розчинити окремі форми в єдиній просторовій структурі. Окремі предмети ніби просвічуються або накладаються один на одного.Таким чином митцеві вдається досягнути єдності образу з простором. Активний, пульсуючий оранжевий колір у поєднанні із чорним та фіолетом імпрематури влучно передає відчуття вогню і диму. Ритмічне чергування кольорових площин, згармонізованість барв і відтінків, композиційна вивіреність створюють емоційну напругу та надають твору драматичного звучання.

Особливої уваги заслуговує невловима на перший погляд, але промовиста деталь, яка, можливо, несвідомо стала відкриттям художника. Згадуючи видатного скульптора Олександра Архипенка і його винахід контрформи або «порожнього простору» в скульптурі, ми розуміємо, що відсутність матеріалу, повітряні порожнини можуть також бути елементом вирішення композиції. Пильно придивившись до лівої руки зображеного на полотні чоловіка, бачимо, що вказівний і середній пальці ледь розставлені, і вони ніби тримають якийсь предмет, очевидно – цигарку, зображення якої повністю відсутнє на полотні. Художник у своїй роботі іде до узагальнення. Він не прописує риси обличчя, ледь помітними тональними нюансами робить натяк на очні впадини, відтіняє підборіддя і шию, однією лініє. окреслює деталі одягу, залишає дещо розмитий загальний контур фігури. І в цьому узагальненні він приходить до повної відсутності зображення цигарки в безпомічно опущеній руці, проте вона чітко візуалізується в уяві глядача. Таким чином, художникові у цьому творі вдалося не лише виразити свої враження від жахіття кривавої і безжалісної війни, яка точиться на просторах України, а й повною відсутністю зображення чітко вималювати в уяві глядача конкретний предмет, створити ілюзію «нульового зображення».

Сам художник так описує історію виникнення цього твору: «Я виїхав із сім’єю з Харкова 24 лютого. У місті лишилося багато друзів, близьких, членів родини. Батьки ще протягом місяця залишалися на Салтівці (район Харкова, який постійно знаходився під обстрілами і нині вже майже вщент зруйнований окупантом – І. Б.). Уявляти, що в будь-який момент їх усіх може просто не стати, було нестерпно. У голові був тягар думок, на душі – моральний занепад. Єдиним порятунком стала творчість. Лишалося лиш виплеснути на полотно усі ті емоції, які було вже неможливо втримати у собі». Таким чином народився надзвичайної виразності твір, який заслуговує на пильну увагу поціновувачів сучасного українського живопису.

 Іван Білан

кандидат мистецтвознавства,

голова мистецького об’єднання «Арт-Модуль»