Липнева колядка

(З розповіді Петра Ємця. Стиль автора збережено)


Батько загинув ще до мого народження. У листах з війни просив, щоб мама назвала мене Іваном (чомусь був упевнений, що народиться син). Але мати назвала мене Петром, і на те була своя причина. Коли я вже був дорослим, сільські жінки розповіли:

"Сидимо в хаті, а мама твоя лежить, ось-ось ти на Божий світ запросишся. Ніч, аж бачимо у вікно, надворі так світло стало. Спочатку подумали, що чиясь хата горить. Але ні, то тільки в садку світло, ніби вдень. І чужі дітки голенькі граються.

І тут мати починає народжувати. Ми тебе прийняли, в колиску поклали, а ті діти кричать у вікно: «Пустіть колядувати!». Яка колядка! Липень надворі!

Коли-то дітвора вже в хаті, обступила колиску, а ми стоїмо попід стінами, руки-ноги повідбирало, дивимося.

Дітки ж усі такі біленькі, взялися за руки, заглядають до тебе: «Пан Петро проснувся». Де вони це слово тільки взяли? У нас в селі ніхто нікого паном не кликав. А мати тебе вже Іванком назвала.

Дітки ж поспівали ще трохи, потім світло почало зникати, в хаті і надворі стало геть темно і дітвора десь пропала.

А ми тебе все ж вирішили назвати Петром, як ті маленькі ангели сказали, бо ж приходили, мабуть, недарма"...

Ось така історія. Якби мені розказала про це одна людина, я б, мабуть, не повірив, але кілька жінок, котрі знаходилися в хаті, коли я народився, те підтвердили.

І знаєте, ті ангели приходили недарма. Вони скільки разів мене рятували у житті, що й не злічити..."