Кольори — як життя

Є люди, зустріч з якими тебе обдаровує радістю, ніби сонячний гарний день світлом і теплом. І збагнути причину такої радості — зовсім не просто, хоч ясно відчуваєш у собі і ту радість, і те світло, і те тепло.

Петро Захарович Ємець — самодіяльний художник. Він не закінчував спеціального навчального закладу, в якому б його вчили малювати, розуміти закони краси й образотворчого мистецтва. Художник вищої творчої кваліфікації — це звання йому присвоїли виключно за любов, працелюбність і незгасиме бажання малювати, малювати, малювати.

Не можна сказати, що у Ємця не були вчителів, шанувальників, критиків. Все було, і є, як у кожного художника.

Хлопчиськом, бавлячись, він намалював свого товариша-сусіда. Настільки схожий і симпатичний вийшов той хлопчик, що й самому Петрові дуже сподобалось, аж засміявся від радості. Тут же й подарував малюнок своєму «герою». Він і сьогодні так само легко й радісно дарує свої роботи людям.

Своїм першим наставником Ємець називає Степана Ілларіоновича Вовка, голову колгоспу в його рідному селі Велика Вовнянка Таращанського району.

Людина тонкої і щедрої душі, він приголубив хлопчика, який зростав без батька, підтримував його бажання малювати: ні, він не міг навчити, як тримати олівця чи пензля. Вчив бачити світ красивим і гармонійним, щедрим і складним. Сільський хлопчик-третьокласник став прикрашати, оформлювати у селі все, його визнали своїм сільським художником.

А підріс — сів на трактор і так само вправно орав, як і його односельці. І малював, малював, малював.

Коли у Володарці організовувалась художньо-оформлювальна майстерня, він, нарешті, зробив вибір: тепер малювання стало його професією.

Петро Захарович із сім’єю переїхав до Володарки. Власноручно, з любов’ю збудував дім. «Впізнаєте будинок зразу — таких у Володарці більше немає», — говорили мені люди, коли я розпитувала дорогу до Ємців. Оригінальне планування, не кажучи вже про оздоблення будинку, орієнтир при цьому на зручність, функціональність житла в сільському будинку — це теж його творчість. «Уявляєте, ось ці широкі двері можна так відчинити, що вийде одна велика кімната, як у палаці — світло, просторо», — радо розповідає.

Він створив багато картин, але не перетворив свій дім у картинну галерею. На стіні висить один його твір — мальви. «Їх дуже складно малювати. Це така квітка, що відразу ж втрачає красу, коли її зірвати. Це квітка зовсім не для букета...», — міркує Ємець. У дворі в нього ростуть і мальви, і ромашки, і майори, і жоржини, і чорнобривці, і айстри... Усі квіти, здається, які можна зустріти на сільському подвір’ї. Тільки не буйноцвіттям вражає це подвір’я. Скоріше нагадує воно своєрідний луг. Ніби квіти ніхто не сіяв: вони самі виросли,де якій квітці сподобалося, захотілось покрасуватись.

Отже, картинної галереї тут немає. Щоб побачити картини, довелося лізти разом із господарями на просторе горище. Затишнішого місця я давно не бачила. Ось сохнуть трави: звіробій, ромашка, м’ята. Лежить невеличка копичка майстерно висушеного сіна, духмяного, хоч чай заварюй. А картини його складені біля стояків даху. Більшість — у рамках, виготовлених умілими руками самого Ємця.

Переглядаємо картини. Ось ескізи, багато ескізів, які привіз він із Закарпаття. Цей край називає другим своїм рідним, часто буває там. І рідним йому стало Закарпаття через батька, хоч батька й не пам’ятає. Загинув у 1944-му, за кілька місяців до того, як народився син Петро. Загинув, але знав, що в нього має народитися дитина, третя у сім’ї. Минуло багато років, аж поки на світ з’явився ще один Захар Ємець. Даючи синові ім’я свого батька, Петро Захарович ще не знав, що через кілька років все ж таки сповниться його мрія, що нарешті вклониться він батьковій могилі, бо одного дня одержить довгожданого листа від червоних слідопитів з Верховинського району Івано-Франківської області. А тоді він довго не вибирав ім’я синові: одне, заповітне було йому з дитинства дорожчим за усі.

Виставки його творів, як правило, організовують на честь 9 Травня, бо найкраще з того, що він створив, присвячується Святу Перемоги.

З тих пір, як усвідомив своє сирітство і радість життя, ради якого загинув високо в горах його батько, Петра Захаровича не перестає хвилювати ця тема, не покидає його бажання осмислити ту повну трагізму і героїзму сторінку життя радянських людей.

Ось сільський хлопчик вудить рибу, і на обличчі його справжній азарт рибалки: вмостився він з вудкою... на крилі літака з фашистською свастикою, що втелющився, підбитий нашими зенітками, у плесо річки. А ось на цьому полотні, яке він назвав «На Івана Купала», зображена дівчина з вінком, що посміхається якимсь своїм потаємним думкам. Тут же, поруч, її автомат, а на дівчині — старенька гімнастерка. Далеко на іншому березі веселої в сонячний день річки видніються ворожі гармати...

— На Івана Купала? А де ж ніч?

— Уночі б вона не вийшла на берег. Вдень же гармати, з того й з іншого боку, не стріляли...

А це сталося з його родичкою. Весілля їхало з одного району нашої області в інший. Дорогою зупинилися в мальовничому місці. Раптом хтось помітив могилку із червоною зіркою.

Наречена тут же схопилася:

— Давайте квіти покладемо тут.

Підійшли. Раптом обличчя в нареченої стало білішим, ніж її фата. На могилці вирізьблено ім’я батька. Скільки розшукували, куди не писали, — і ось така зустріч.

А для могили, в якій лежить батько Ємця, спочатку побратими вибрали місце, а вже потім мирна дорога, яку прокладали в горах люди по війні, якраз пролягла через могилу. Так і стоїть ця братська могила посеред шляху, і щодня проїжджають мимо неї машини з мирним вантажем.

Ось про що можна прочитати на полотнах Петра Ємця. Думки невеселі про горе, що несе війна, а картини розповідають про радість перемоги життя над смертю. Знаєте, немає в палітрі Ємця однієї фарби — чорної. Зовсім немає.

Не береться до його пензля така фарба. А улюблені кольори: голубі, рожеві, фіолетові. Ними йому вдається передати будь-який настрій...

Петро Захарович — людина багата на друзів. Поблизу того місця, де він відпочивав (і багато малював, звичайно) проходить траса газопроводу Уренгой — Помари — Ужгород. Вибрав цікаве місце, розташувався із мольбертом. Зупиняється раптом на відпочинок машина, і люди, з вигляду будівельники, підходять до нього. Чоловік — мабуть, ровесник Ємцю — заговорив до нього з помітним акцентом, зацікавився його роботою. Прохопився у розмові Петро Захарович, що тут, поруч, похований його батько... Виявилося, співбесідник Ємця — німець, і його батько теж загинув у тій війні... От тільки могили батькової йому не знайти...

— Мені легше, я можу поїхати до батька... — міркує Петро Захарович. — Немає нічого страшнішого і безглуздішого, ніж війна.

Краще, ніж його полотна, здається, розповісти про Володарку, край його людей, не можна. Ось один і той же куточок Володарки, біля школи. Художник зобразив його навесні, коли розкішно буяла зелень, і взимку, коли випав перший сніг... І стає цей куточок місцем і тобі пам’ятним, незабутнім, особливим.

Володарці упевнені, що саме в них Рось красива, як ніде. Коли дивишся на полотна Петра Ємця, то в цьому переконуєшся.

Ніна Олексіївна, дружина Петра Захаровича, теж має хист до малювання, тому багато допомагає чоловікові і, мабуть, як ніхто, розуміє його картини.

— Найбільше він любить малювати з натури,— розповідає. (Чи не тому в домі я побачила саме мальви... Пам’ятаєте: «Це квітка, яку не можна зривати, моментально в’яне»).

Отож, чіткого поділу на те, чим живе і що малює Петро Захарович Ємець, я не можу зробити. І саме тому зустріч з ним обдарувала таким теплом і світлом. Йому цікаво самому все побачити в житті, в дії, повним любові і краси, корінням своїм зв’язаним із рідною землею, як та мальва, що не може без садка, в якому вона розцвіла.

Ви знаєте, що існує 40 видів ромашки, і тільки один із них має лікувальні властивості? Яка саме з оцих? — запитав він одразу мене, не дивуючись, не питаючи, чому це незнайома йому людина сидить на лавочці у його садку. Він тоді приїхав на велосипеді із лугів із снопиками ромашки, фарбами й мольбертом і одразу ж почав розповідати про красу дня, що вже згасав.

Дочка, Наталка, теж малює. І батько не поспішає передавати свої навички й секрети, своє бачення світу. Нехай малює, бачить по-своєму, нехай, як і батько, щедро роздає свої малюнки. Тільки дуже хотів би він, щоб дочка одержала спеціальну освіту — ту, якої так і не вдалося здобути йому.

А Захарові більше подобається мати справу з технікою, пропадати на річці з вудкою. Він — визнаний авторитет у хлопців на кутку. Склав, наприклад, із металобрухту велосипед — щоб усі катались. Ранок у них починається з того, що хтось гукає Захарка під вікном. І радіє такій щедрості дітей своїх Петро Захарович — як художник, як людина.

Минулого року вперше одинадцять його картин були виставлені у Києві, в Будинку політосвіти Київських обкому та міськкому Компартії України. Успіх виставки окрилив. Тепер його хвилює інший задум: Створити цикл картин про хліб — про те, що йому близьке і дороге.

Л. Погрібна.

Київ.

Газета «Молода гвардія»,  серпень 1983 року.