Дорога до храму Петра Ємця

Бог давав мені випробування, 
без котрих не було б картин, які побачив світ.
П. Ємець

Кажуть, щоб краще зрозуміти людину, потрібно спершу все дізнатися про її батьків. Навряд чи це вдасться зробити у випадку з Петром Ємцем, бо він ніколи не бачив свого тата і зовсім не пам’ятає матері.

Батька вбили на війні ще до мого народження. Пам’ятаю, як у дитинстві читав його листи з фронту. Разом з листами лежала і похоронка,  але ми нічого не знали про те, де похований тато. Лише у 1971 році прийшла звістка, що мій батько, Захар Ємець, — один з п’ятиста воїнів, які лежать у братській могилі під Говерлою.

Мама ж... То були перші повоєнні роки, коли жінки в колгоспі працювали і за себе, і за полеглих на фронті чоловіків, і за коней, замість яких тягнули плуги.   Я був ще надто малим, тому сам цього не пам’ятаю, та коли підріс, мені розповіли, що привезли її з поля паралізованою: уже падав сніг, а жінок гнали в поле збирати буряки. Раз захолола, другий... Доки лежала у лікарні в Таращі, мої старші брати ходили до неї з Вовнянки, відвідували; потім матір забрали кудись далі – вже не дійдеш.

Раннє дитинство Петра припало на період масового голоду в Україні у 1946-1947 рр., спричиненого як неврожаєм, так і постановою сталінського Політбюро забрати у селян залишки зерна, щоб продати або подарувати його країнам соцтабору.

Раннє дитинство Петра припало на період масового голоду в Україні у 1946-1947 рр.


Я, може, помер би з голоду, якби не старші брати, Андрій і Дмитро. Пам’ятаю, як просив, щоб спекли червоного буряка у лежанці, соломою топленій. Взяв я того бурячка, а він такий запашний і солодкий. Брати кажуть: «Петю, ти ж уже їв сьогодні…». Та я не розумів тоді, що їм теж хотілося їсти. Тільки через багато років збагнув оту велику братерську любов…

Калина з червоної цегли

Петро Ємець став художником, бо народжений ним бути. Він малював завжди, з раннього дитинства, скільки себе пам'ятає.

Раніше в хатах долівку рівняли ріденькою глиною.  Я тоді був у третьому класі, тож запропонував сусідці, бабі Хареті розмалювати їй підлогу. Щоб одержати красивий тютюновий колір, розчинив напівзасохлий кізяк. Аби досягти світлішого зеленого відтінку, додав білої глини. Контури малював вуглиною... Коли те побачили сусіди, захотіли  й собі мальовану підлогу. Виконував «замовлення» мало не всьому селу.

Начерки спочатку робив на папері, а вже потім переносив мотив на коричневу глиняну долівку. Виходило щось на зразок петриківського розпису — квіти, листочки. А як натер цегли та одержав червону фарбу, така калина виходила… 

Усі мої «фарби» баба Харета зберігала у погребі. А справжні, олійні, я вперше побачив, коли в село прийшов учитель малювання Петро Старунський, дипломований художник, котрому війна скалічила і тіло, і долю. Він подарував мені коробку німецьких фарб. Пояснив, як користуватися. Оскільки тоді я ще не вмів ґрунтувати полотно, малював на цупкому картоні.

Типова українська хата в ті роки — під соломою, з маленькими вікнами і великим садом у дворі.

Таллінн

Згідно з державною програмою підтримки дітей-сиріт після закінчення сільської школи Петро Ємець потрапив до Естонії.

У Талліннській вищій школі механіки юнаки здобували морські спеціальності — Петро став підводним картографом. Крім того, в авіаклубі ДТСААФ (Добровільному товаристві сприяння армії, авіації і флоту, створеному у 1957 році) закінчив льотні курси і міг пілотувати легкі спортивні літаки.

Прибалтика стала знаковою для Петра Ємця іще з однієї причини. Саме тут він закінчив курси живопису та графіки і написав першу повноцінну картину олійними фарбами.

То було зображення пам’ятника жінкам, котрі чекають своїх чоловіків з моря. Бронзовий ангел стоїть на гранітному постаменті, здіймаючи крила до неба.

Керуючись «особливими прикметами», даними Петром Захаровичем, ми знайшли крилатого янгола. Ним виявився пам’ятник броненосцю «Русалка», встановлений у талліннському парку і присвячений 177 морякам, що загинули на цьому судні  7 вересня 1893 року.

Побачивши картину, викладач образотворчого мистецтва сказав: "О, тебе цікавлять дорослі речі". Згодом у стінах школи відбулася моя перша виставка пейзажних робіт. Досі пам’ятаю, як замальовував талліннські гостроверхі каплиці. Здавалося, їхні дахи з червоної черепиці губилися десь аж у хмарах...

Знову вдома

Якби він залишився у Прибалтиці, напевне, став би моряком. А може художником… Та  Петро повернувся додому. Влаштувався викладачем у Таращанське училище механізації, але не відпрацював і тижня. Про художника почула директорка Володарського побуткомбінату.

Вона приїхала у Таращу подивитися на мої роботи й звернулася до керівництва училища:"Ви маєте такого спеціаліста й мовчите! А навіщо він вам?!" Від’їжджаючи, наказала: " Щоб завтра був у мене в кабінеті".

Коли зайшов до неї наступного дня, сказала як відрубала: "Даю тобі пів ставки гравера і повну ставку художника".

Я отетерів: "Хіба там можна?"

"Все можна", — відповіла коротко.

Згодом у Володарці відкрили філіал Київського художньо-оформлювального комбінату, який Петро Захарович очолював більше десяти років. Виконуючи свої професійні обов’язки, Ємець оформляв міські вулиці та розробляв наочну агітацію для пропаганди комуністичних ідей і радянського способу життя.  А для душі малював картини. При цьому домінуючого в його творчості була тема війни. Ось сільський хлопчисько вудить рибу, всівшись на крило підбитого у війну літака з нацистською свастикою. На іншому полотні — дівчина з купальським вінком на голові замріялася про щось своє, задивилася вдаль. Але той романтичний настрій — лише на хвильку, бо поруч у траві лежить її автомат, і вдягнута та дівчина не в легку літню сукню, а у військову гімнастерку.

Незважаючи на, здавалося б, таку невеселу тематику, як війна, Петро Ємець у кожній своїй картині оспівував життя, його яскраві, соковиті барви. До речі, він ніколи не користувався чорною фарбою — не бралася вона до пензля митця.

Також Петро Захарович часто малював Володарку, яка стала йому рідною. Знаходив  цікаві моменти у будь-яку пору року: коли селище потопало у розкішному буянні травневої зелені чи коли будинки одягали пухнасті снігові шапки або сади красувалися у щедрому золоті, яке ось-ось опаде на землю. Та найбільше любив малювати квіти — волошки, маки, мальви, півонії, ромашки, які росли у його подвір'ї, нагадуючи суцільний килим.     

1977 року у райцентрі розгорнулася перша персональна виставка митця, яких у наступні десять років було ще близько двадцяти. Крім Володарки, картини демонструвалися у виставкових залах Києва, в інших українських містах і містечках. У 1981 році Петро Ємець, не зважаючи на те, що не мав вищої фахової освіти,  став членом Спілки художників СРСР.

"Спакував із десяток не дуже великих робіт, щоб зручно було везти, та прихопив диплом талліннських курсів, аби був хоч якийсь документ про художню освіту.

Спочатку роботи оцінили в Ленінградській академії мистецтв, і в Ленінграді ж мені дали рекомендації на вступ до творчого союзу професійних художників. Після цього вирушив до Москви, де також показав свої роботи й одержав посвідчення члена Спілки художників СРСР".

Насправді, в радянський період навряд чи можна було так просто вступити у всесоюзну професійну спілку, але тепер уже ніхто не скаже, як усе відбулося насправді. Незаперечним залишається лише той факт, що Петро Ємець справді  був членом Спілки художників СРСР, що підтверджено документально.

Тим часом у рідній Володарці захоплювалися не лише його картинами — Ємець був майстер на всі руки. Збереглася пожовкла вирізка з газети «Молода Гвардія» за серпень 1983 року з нарисом про художника. Журналістка писала: «Петро Захарович... власноручно, з любов’ю збудував дім. "Впізнаєте будинок зразу – таких у Володарці більше немає",  — говорили мені люди, коли я розпитувала дорогу до Ємців".

Шалений квітень 86-го

Хороша робота, достатньо замовлень, гарний просторий дім... З дружиною Ніною Олексіївною виростили двох дітей — Наталю і Захара (сина Петро Захарович назвав на честь свого батька). Але в життя 40-річного художника ввірвалося нове кохання, яке спопелило спокійне та забезпечене буття, погнало геть з дому і навіть з рідного міста.

Донька Петра й Катерини, маленька Іванка народилася 11 квітня 1986 року.

Валентина, хрещена мати Іванни, згадує: "Їх прихистила у Києві сестра Каті Раїса, яка сама виховувала сина. Всі разом вони тулилися в кімнатці комунальної квартири".

А через два тижні, 26 квітня 1986 року, вибухнув Чорнобиль. 

27 квітня була організована евакуація міста Прип’ять, у наступні дні розпочалося вивезення мешканців інших населених пунктів з десяти-, а згодом з тридцятикілометрової зони радіоактивного забруднення. Людей переконували, що все це тимчасово, на два-три дні, їм не дозволяли брати з собою особисті речі, дитячі іграшки, домашніх тварин.

Під час евакуації людям дозволили взяти тільки найнеобхідніше.

Між тим радіоактивні викиди від вибуху четвертого блоку ЧАЕС облетіли всю Центральну та Східну Європу і частково осіли там. Зарубіжні засоби масової інформації заговорили про загрозу для життя, а в цей час у Києві, інших українських містах і селах, ні про що не підозрюючи, люди по радіоактивному пилу вийшли на першотравневі демонстрації і святкові масові гуляння — замість чесного повідомлення про смертельну небезпеку перебудовна влада розпочала політико-пропагандистські ігрища з власним народом і міжнародною громадськістю.

Почувши про аварію на ЧАЕС, Петро Захарович найближчих вихідних взяв етюдник і поїхав у Прип’ять, аби тайкома пробратися в зону і на власні очі побачити, що сталося.  Він став свідком подій, які назавжди закарбувалися в пам’яті.

Колони техніки рухалися вулицями міста нескінченним потоком, а в небі гуділи військові вертольоти. Спочатку я подумав, що почалася війна...

Усвідомивши, що трапилося, Петро Ємець записався ліквідатором-добровольцем наслідків аварії. Спочатку думав вкластися у відпустку, потім — у літо, далі планував залишитися на півроку, та вийшло інакше.

Посвідчення ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС для проходу в 30-кілометрову зону відчуження.

Зона

Чорнобиль відкрив собою нову еру, в якій стали звичними такі словосполучення, як викид радіації, променева хвороба, генні мутації. Та попервах радіація не лякала.

Приїжджаєш після вахти у Київ. Всі питають: ну як там радіація? Знизуєш плечима: хто його знає. Якби воно летіло таке, як камінець, та врізало по голові. А так ти ж нічого не відчуваєш. Ну подумаєш, голос зник або голова болить...

Він влаштувався на роботу черговим на контрольно-пропускному пункті. Два дні стояв на вахті, три доби малював: для себе, для друзів і знайомих. Бувало, в день виходило по кілька творів.

Скільки робіт вивезли хлопці... Всім щось на згадку намалював: портрет чи пейзаж — більший, менший, геть маленький – кожному хотілося взяти додому хоч щось, хай зовсім крихітне.

Тільки мала частина робіт залишилася в автора. Саме ці картини, написані безпосередньо в зоні відчуження у 1986 – 1988 роках, ввійшли до чорнобильської збірки Петра Ємця. Близько двохсот полотен, що увібрали в себе біль і скорботу сплюндрованої землі.

Начальник піонерського табору "Казковий" І.Я. Лернер: "Петро - перший із художників, хто добровільно прийшов у зону. Ви б подивилися, якими возвеличеними виходять хлопці".

Були на його портретах й українці, й росіяни, й узбеки, й туркмени...  Не кажемо «добровольці», бо хтось приїхав у  Чорнобиль за рознарядкою, а хтось за примусом. Зустрічалися серед ліквідаторів і командировані, й ув’язнені, і хлопчики, яких призвали в армію та відправили у Чорнобиль. Вони найменше тоді думали про високий патріотизм, якісь заслуги і відзнаки, але стали справжніми героями, про подвиг яких згодом заговорив увесь світ..

Вражала неймовірна працездатність людей, відсутність чванства і підлості серед ліквідаторів. Зона відсікала підленьких людей відразу, з перших хвилин. Якось відразу ставало зрозуміло хто є хто.

На території Чорнобильської АЕС. 1986 рік.

Крім написання портретів Петро Ємець ходив у заражений ліс, в покинуті села, на берег отруєної річки. Все навколо вражало. Природа буяла неймовірно. В одному з документальних фільмів, відзнятому у Чорнобилі, є кадри з грибом, на якого натрапив Петро Ємець під час такої своєї «прогулянки».

За формою він був круглий, як шампіньйон, а розмірами такий, якими гриби у природі не бувають. Сліпучо-білий, виріс прямо на дорозі. Наприкінці тижня приїхала знімала група, і кадри з цим грибом ввійшли в документальний фільм.

Знімати неймовірні речі. Я їм цілий оберемок троянд нарвав: звичайні троянди, а на пелюстках – колючки. Листок липи – півтора метра в довжину і метр в ширину. Поназносив їм такого...

Дивився і розумів, що й з нашими організмами радіація робить страшні речі, що в сьомому поколінні почнуть народжуватися отакі діти (П.Ємець показує на картину «Мутанти СРСР» - ред.). Але я помилився — цей процес розпочався набагато раніше. Мутанти вже є.

— Чому ж не поїхали звідти, з тієї смертельної небезпеки? — запитували згодом Петра Захаровича журналісти.

Та ви що, смієтеся? Це зараз так здається, а тоді була робота, люди були біля мене, всі разом робили одну справу. Як це поїхати? А хто ж буде все це знаходити, малювати ці покинуті хати? Залишу все і втечу?

Але художник трохи лукавить, бо тікав навпаки, у зону. Коли закінчувалася одна вахта, відразу просився на другу. А забороняли – жив нелегально. Якщо адміністрація знімала з продовольчого забезпечення, допомагали численні знайомі, бо хто в зоні не знав Петра Ємця!? Він хоч і вирізнявся запальним характером, але відразу викликав симпатію, бо не турбувався про власний інтерес, був веселим і товариським, навіть не зважаючи на ті страшні умови, в яких доводилося жити та працювати.

Знайомі хлопці вранці підкидали УАЗом чи "бетеером" у віддалені точки, а ввечері забирали назад. Та бувало іноді так далеко забреду, що повернутися на обумовлене місце не встигав, а про мобільні телефони тоді ще навіть не чули. Тож заходив у першу-ліпшу покинуту хату на ночівлю. Але такі ночі дуже не любив: кругом моторошна тиша і ти сам-один у мертвому селі.

Спочатку ходив без будь-якої системи, навмання, та згодом розбив зону на умовні квадрати й один за одним обстежував кожен клаптик.

Правда, трохи  прикрикували на мене, доки не познайомився з полковником КДБ Буреніним Валерієм Павловичем - він допомагав і з фарбами, і з дозволами на малювання. А взагалі-то начальство задоволене було: як не як, власний художник, на кожне свято — виставка. Може б ці картини і не з’явилися на світ, якби мені не давали такої волі. Говорили: «Петре, малюй усе. Постараємося вивезти.

Полковник В.П. Буренін на «особистому транспорті»

Вивезти — то була найбільша проблема, адже із зони нічого забирати не дозволяли: всі предмети були заражені радіацією. Збереглися кадри кінострічки, на яких Петро Ємець, коментуючи одне з полотен, написаних безпосередньо у 30-кілометровій зоні, говорить: «Головне, що в мене вже є слайд цієї картини. А раніше неможливо було сфотографувати — плівка засвічувалася».

Ніби на підтвердження цих слів зберігається почорнілий, ніби засвічений фотознімок самого художника (до речі, дуже схожий на «Автопортрет»), на звороті якого рукою Петра Захаровича написано: «Радіоактивність зруйнувала плівку. 1987 р.».

На знімку Петро Ємець. Радіоактивність зруйнувала плівку.

Визнання

Кияни побачили збірку картин «Дзвони Чорнобиля» наприкінці 1988 року, коли в Республіканському будинку літераторів відкрилася перша персональна виставка Петра Захаровича.

На той час родина Ємців вже мала у Києві власне житло, якщо можна так назвати одинадцятиметрову кімнату з крихітною кухнею у гуртожитку на вулиці Маршала Рокосовського. Картини були всюди. І ті, що з 30-кілометрової зони, і свіжі, ще не просохлі від фарби. Вони стояли і лежали скрізь  – у кімнаті, на кухні, на балконі. Мине зовсім небагато часу, і ці полотна здивують увесь світ, але спершу їх мала побачити Україна.

Вже у наступному, 1989-му році відбулося вісім вернісажів Петра Ємця. Почався період слави. Талановитого митця називали літописцем епохи, геніальним автором історично-документальних картин. Столичні мистецькі кола визнали його за свого. Перед художником відчинилося багато дверей. Наприкінці того ж таки 1989 року Петра Ємця прийняли до Спілки художників УРСР.

Виставку Петра Ємця благословив Митрополит Київський і всієї України Філарет

Його картини хотіли бачити в себе художні музеї. Зокрема, у жовтні 1990 року зацікавленість у придбанні робіт Петра Захаровича виявив Державний історичний музей Української РСР. «Особливу цінність для нас представляють роботи, виконані Вами з Чорнобильської тематики. Музей також має намір придбати ряд творів з тих картин, які перебувають в даний момент на виставці за кордоном (Швеція, Голландія)», — написав в офіційному листі до художника директор музею І.В. Кардаш.

Нарешті було вирішено й житлову проблему — Петро Захарович з родиною переїхав у простору трикімнатну квартиру на Оболоні. Та бунтарську вдачу Ємця не можна було заспокоїти ні званнями, ні житлоплощею, ні заробітками. Він не зважав на жодні загальновизнані авторитети. Коли щось не подобалося – говорив про це відверто, що не всім було до смаку, тож багато хто з колег його недолюблював.

У 2002 році Володимир Підгора писав: «Петро Ємець нагороджений Золотою медаллю Фонду добра, Золотим дипломом-медаллю художньої школи імені Леонардо да Вінчі (Італія), пам’ятним дипломом милосердя... Та чомусь у цьому переліку не зазначена жодна урядової нагорода. Бо їх немає. А чому власне? Літописець і учасник ліквідації наслідків аварії Чорнобиля не пошанований владою Незалежної України? Дивно. Незрозуміло.»

Насправді, це запитання було  риторичним, бо й автор тих рядків, й інші, близькі до художника люди, знали причину. Тогочасна преса відкрито констатувала:  «Це сьогодні у Спілці художників України налічується близько п’ятдесяти майстрів, котрі писали свої твори на чорнобильську тему «з натури». Але достеменно відомо, що в 1986-1987 роках Ємець був єдиним професійним художником, котрий працював у Зоні відчуження ЧАЕС... Роботи Ємця майже ніколи не сусідствують з картинами його колег по цеху на тематичних виставках. Кажуть, псевдочорнобильці всіляко стараються затінити значення творчості Ємця, щоб добути собі побільше лаврів...».

Петро Ємець і Володимир Підгора в 30-кілометровій зоні відчуження.

Підтвердження цього знаходимо й у документальному фільмі, відзнятому журналістами Національної телекомпанії України напередодні 10-ї річниці Чорнобильської катастрофи.

— Ви багато там (у 30-кілометровій зоні відчуження - ред.) бачили людей з мольбертами, з пензлями, бо я вже нарахував принаймні сотню художників, які здобули якісь премії, відзнаки, медалі, вищі президентські нагороди за те, що вони давали правду про Чорнобиль? — запитав Петра Ємця ведучий програми Олександр Анісімов.

Петро Захарович на хвилину замислився:

— Ви знаєте, був один... Валерій Бобков. Професійний художник, член Спілки художників СРСР. Але він побув три місяці і поїхав додому. Зробив декілька, по суті, етюдів.

- А звідки ж взялися десятки інших? - допитується журналіст.

- Цифри то цифри... А що я зроблю...».

Журналіст Олександр Анісімов під час зйомок документального телефільму про Петра Ємця (фото з 30-кілометрової зони відчуження).

Та суперечки з колегами були не єдиною проблемою Петра Ємця. Художника не раз намагалися ошукати шахраї. Насправді "Дзвони Чорнобиля" побачили на своєму віку немало пригод, але щоразу поверталися до законного власника. Зокрема, 18 квітня 1991 року газета «Радянська Житомирщина» писала: «Майже цілий рік сто картин А.П. Ємця «подорожували» по Швеції. За меценатів-добродійників видали себе спритні ділки з кооперативу «Зодчі», прикритого ще рік тому за серйозні порушення законодавства, зловживання. Не відав того прикутий до ліжка хворобою художник, погоджуючись на їхню пропозицію. Фактично за його спиною творилася підступна комерція. Виставку готувалися переправити вже в Данію. Важко й словами передати, що пережив митець, випадково дізнавшись про всю правду. Жодного гроша гонорару так і не переслали зі своїх баришів його «меценати». Лише почувши, що аферу зрештою розкрито, вирішили сяк-так замести сліди. Аж тоді картини й «примандрували» на українську митницю». 

У цей період Петро Захарович перебував на стаціонарному лікуванні у Київському радіологічному центрі.  Лікарі виявили в нього початкову стадію лейкемії.

Америка

Невідомо, чим би закінчилося лікування, якби не щасливий збіг обставин. Буквально через тиждень після виходу згаданої вище газетної статті, 25 квітня 1991 року до Києва прибула заступник генерального секретаря ООН Маргарет Джоан Енсті. Вона відвідала виставку «Дзвони Чорнобиля» і дала високу оцінку представленим на ній полотнам митця.

Українська преса цитувала слова Маргарет Дж. Енсті: "Велике враження на мене і моїх колег справила виставка картин Петра Ємця. Свої твори він протягом трьох років писав у 30-кілометровій зоні. Вони стали справжнім документом епохи. Я сказала автору, що в захопленні від його таланту".

Невдовзі після цього по лінії ООН Петро Захарович отримав запрошення до Америки для проходження  курсу лікування. Але він поїхав до США не з порожніми руками. В запрошенні було чітко сказано: дуже бажано взяти із собою картини.

Полотна Петра Захаровича здивували і шокували американців як самою правдою життя, там і талантом, з яким ця правда була передана.

Виставка П. Ємця у Нью-Йорку. Петро Захарович зі своїм американським другом. Фото на пам’ять.

Перелом

Лікарі дали втішний прогноз — хвороба не повернеться. Американці запрошували його залишитися попрацювати кілька років, і зрештою Петро Захарович пристав на цю пропозицію. Наприкінці лютого 1992 року він повернувся в Україну, щоб забрати із собою до Америки дружину й доньку (для цього потрібно було нарешті зареєструвати шлюб з Катериною і  офіційно оформити батьківство на Іванну). Але за два тижні сталося те, від чого він так до кінця і не оговтався.

Можливо, виною став знову ж таки його запальний характер. Вони пішли відвідати родичів, і там посварилися. То була звичайна сімейна перепалка, та Катя взяла все близько до серця й зібралася додому. Племінник Сашко пішов з нею, а роздосадований чоловік залишився ночувати в гостях. Коли ж вранці повернувся додому, побачив на столі записку дружини: "Петре, потурбуйся про Іванку...".

Валентина: "Знайшли Катю вже у лікарні. Як з’ясувалося, вона вирішила накласти на себе руки і пішла під поїзд, але залишилася живою. Померла ж на операційному столі."

Рідні Катерини звинуватили в усьому Петра. Та він і сам до кінця днів картав себе за те, що не пішов тоді за нею...

48-річний художник залишився сам з п'ятирічною донькою на руках, яка за документами була йому зовсім чужою. Товариші радили по-різному. Дехто вважав, що їй буде краще у дитячому будинку, бо чоловікові не справитися з вихованням маленької дівчинки. Але він і слухати не хотів, більше року оббивав органи опіки, доки таки не одержав позитивний висновок на усиновлення. 

Про те, що відчував у той період, побіжно розповідає газетна вирізка. У жовтні 1992 року друг художника Олександр Винокуров писав:

"Ми довгенько не бачилися, і, коли він зателефонував, я щиро зрадів, засипав його запитаннями: "Як здоров’я? Як Америка? Як там твої виставки?".

— Ти що, нічого не знаєш? — затремтів голос Петра. — Катя загинула...

Знову — удар. Перша сім’я розпалася.  У другій — смерть. Залишився Петро з донечкою Іванкою. Депресія. Та Ємець — сильний чоловік. Коли я приїхав до нього, він підвів мене до мольберта: "Всю ніч малював". На мене дивилася усміхнена Катя, дружина Петра...".

Європа

Чи був Петро Ємець людиною релігійною? Швидше ні, аніж так. Однак він не заперечував духовного начала і одухотвореності всього сущого.

О, якби ж ми самі собою управляли... Та ні, нашою планетою і нашими життями хтось керує. Ми не знаємо, хто. Не стверджую, що це Бог чи інша персона. Але сила якась управляє всім.

В післячорнобильський період художник все частіше відтворює на папері храми та інші об’єкти сакральної архітектури. У Києві замальовує столичні церкви, Китаєву Пущу, Софійський собор. Подорожуючи країнами Європи, створює серію акварельних та олійних робіт з натури, на яких з однаковою любов’ю зображує і православні собори, і католицькі костьоли, і мусульманські мечеті. 

Особливо незабутнє враження справила на Петра Ємця Італія і знайомство з Джорджіо Бонджованні.

Українські газети писали: "У місті Маскалучія на острові Сицилія впродовж кількох місяців (із жовтня до кінця 1993 року) демонструвалася його виставка "Дзвони Чорнобиля". Виставку українського художника організували активісти італійського товариства "Арка", яке працює над  екологічними, релігійними та уфологічними проблемами, і насамперед  - Еудженіо Сірагуза, Джорджо Бонджованні та Ораціо Валенті, які ще не так давно гостювали в Києві.

Італійці тепло зустріли Петра Ємця, йому вручено диплом школи мистецтв імені Леонардо да Вінчі, адміністрації Сицилії та міста Маскалучія. Коли він повертався додому, йому влаштували невеликий концерт, який розпочався мелодією "Їхав козак за Дунай".

Петро Ємець під час уфологічної конференції в Італії.

Петро Захарович прибув до Італії на запрошення відомого стигматика, і той відрекомендував українського художника як останнього пророка. А все через картину  «Дорога з обіцяного раю», на якій Петро Ємець зобразив крах СРСР за кілька років до того, як це сталося насправді.

Усі 70 років людина працювала, щоб лише прожити, прогодувати своїх голодних дітей. І на сьогоднішній день Центральний Комітет у Москві, як загнаний вовк, не знає, куди кинутися, яку зброю примкнути до цього згорьованого, бідолашного народу. Страх бере. Прийде час, отой страшний суд, який напророкований багато віків назад, і народ спитає, за що віддані всі роки? В честь чого? Нехай мене і розстріляють, але буде можливість, я запитаю у свого уряду: хто в мене вкрав моє життя? Мені на сьогоднішній день 47 років, а я знаю одні штурхани, лише голодні роки і нестаток. Від мене приховувалася навіть сама можливість побачити, як живуть інші країни. Вони боялися, щоб я не зміг порівняти той лад з цим. Але все відкрилося. 

Та не зважаючи на таку гостру критику, Петре Ємець все ж любив Україну, і щораз повертався додому.

«Не вірте тому, хто розказує, як добре на чужині, – то є неправда".

Втрачені надії

Він бачив багату Америку і бідний Афганістан, квітучу Італію й зруйновану Югославію, його приймав благополучний Берлін і шокувало страшною бойнею Сараєво. Та найбільше випробування його чекало в Україні, де в цей час тривали перші економічні реформи. Поряд з великими надіями і надзвичайним підйомом патріотично налаштованих українців, 90-і роки ввійшли в історію його країни як період катастрофічного падіння рівня життя, розгулу беззаконня, ваучерної приватизації, стрімкого збагачення купки близьких до влади людей та зубожіння решти.

У робочій версії документальної стрічки про Петра Захаровича, відзнятої у 1996 році, є кадри, які не ввійшли до фільму. Саме вони дають нам розуміння того, як митець ставився до нової влади.

Кореспондент: Дуже багато в Києві руйнують. Навіть те, що фашисти й комуністи не зруйнували, зараз зникає. Як можна цьому протистояти?

Петро Ємець: Ну чому? Я наприклад бачив й інше — новобудови такі вишукані там, у Царському Селі. Києву ще далеко до того. Так що даремно думаєте... Київ будується, тільки таємно від народу". 

Чи був Петро Ємець патріотом? Безумовно, якщо під патріотизмом ми розуміємо особливе емоційне переживання за долю своєї країни. Але він ніколи не загравав із владою, не вмів малювати те, що подобається політичним керманичам у якийсь конкретний момент, тож бували періоди, коли Петро Ємець ледве зводив кінці з кінцями. Тим паче, що його Чорнобиль у цей період теж став не актуальним — арт-ринок кінця 90-х цікавили вже інші речі. Звідси — образа і біль, які з’явилися в серці митця.

Звичайно, може колись мені дочка моя, що не доїла те, що їдять сусідські діти, і не простить ... Але вона зрозуміє... Я ж поклявся: не продам жодної роботи, ані подарую, ані продам. Ця країна, в якій я живу, не отримає бодай задрипаного, найпоганішого мого етюда. Я не  прощу ніколи за те, що зараз моя дочка напівголодує...   

Та, на жаль, він помилився щодо Іванни. Донька, його розвеснілий, утішливий промінчик,  не зрозуміла і не простила. А можливо, хтось нашептав їй, як загинула матір і хто в цьому винен? В усякому разі, коли виросла, між нею і батьком все частіше виникали непорозуміння. Дійшло до того, що розміняли трикімнатну квартиру на дві "малосімейки" і роз'їхалися в різні кінці Києва. Згодом Петро Захарович позбувся і того скромного житла.

Ольга, (третя дружина і офіційна вдова П.З.Ємця): "Іванна жила окремо, і Петро дуже за неї переживав. Але та з батьком майже не спілкувалася.  Зрештою ми вирішили переїхати у Володарку, про яку Петро Захарович часто згадував".   

Та сімейне життя не ладилося, і чоловік та жінка вирішили, що їм краще жити окремо, хоча офіційно і не розлучалися. Петро Захарович поселився в хаті, куди його пустили знайомі. Жив дуже скромно, втім здавалося, що його не гнітять ні старі меблі, ні давно не білені стіни. Він був повністю занурений у мистецтво. Без того, щоб малювати, не міг прожити і дня. Картини стали його світом, його мукою і радістю.

Замість епілогу

Життя і смерть, любов та зрада, гроші і нужда, гоніння й визнання. Всього було багато, занадто багато як для однієї людини. Ані ні хвороби, ні життєві негаразди не зломили Петра Ємця.

Один з друзів: "Ми познайомилися у 2011 році, і завдяки спілкуванню з Петром Захаровичем я по-іншому почав дивитися на життя, відкрив для себе дивовижний світ мистецтва...

Він був старшим за мене майже на 40 років, та різниця у віці не відчувалася. Петро Захарович заряджав енергією нас, молодших, і буквально випромінював позитив. Досі перед очима широка, щаслива посмішка мого старшого друга, яку я бачив повсякчас, коли приїздив до нього. Він завжди мене чекав, та сам ніколи не турбував, нікому не нав’язував свого товариства. Зате в нього самого я часто бачив якихось людей - до нього йшли, бо знали, що ні в чому не відмовить, віддасть останнє: душевне тепло, гроші, картини — не шкодував нічого. В останні роки Петро Ємець малював багато квітів, і я завжди дивувався його яскравим, соковитим і життєрадісним полотнам.

Помер Петро Захарович 18 жовтня 2016 року після перенесеного інсульту. Але для мене він досі живий — щось емоційно доводить і ставить на мольберт свою незакінчену картину життя...