Мистецтво – це вічна містерія, і пояснювати його безглуздо. 

Тут не діють формули чи теореми, як у математиці. 

Важливо розуміти, що ця містерія або є, або її немає.

Олександр Виговський 

Олександр Виговський. «Пан Світобудова. Народження нового дня». «Сенсей». «Благородний, але повністю позбавлений спадку лицар Айвенго».

З формальної точки зори скульптури Виговського можна порівняти з японськими окімоно, тільки виконаними на його власний манер. Бо ж навіть сюжети там і тут почасти схожі: жінки, діти, музиканти, персонажі народних вірувань і різні фантастичні істоти. Але варто лише глянути на скульптури Олександра Виговського, щоб зрозуміти, що в такому порівнянні буде мало правди, бо японські майстри завжди прагнули простоти та спокійних і виважених форм, а Виговський – це непередбачуваність, химерність, вигадливість, суцільна алегорія і потаємний, подвійний або навіть потрійний смисл.

У його роботах справді є щось від сюрреалізму. Перш за все, це прийняття ілюзій, зануреність у світ ідей, фантазій - прекрасний, а часом жахливий і потворний.

Втім сюр завжди відірваний від життя, не визнає конкретних, живих образів, а Виговський поєднує свої фантазії з реальністю, він  ніколи не творить абстракцію заради абстракції. Кожен його образ стає символом і несе певний, цілком конкретний зміст, почасти саркастичний, але не байдужий.

У кожному його творі – витонченому, алегоричному, підкреслено грубому — через тонку, а іноді гірку іронію проглядає любов до своєї землі, до людини, до історії. Мистецтво Виговського –  це чітка громадянська позиція, наповнена глибоким філософським і політичним змістом. Здатність до спостереження і аналізу, всебічні інтереси  (філософія, література,  поезія, історія, мистецтво) допомагають йому орієнтуватися у сучасному світі в цілому.

При цьому марно шукати у творчості Виговського чиїсь впливи чи еквіваленти, він - яскравий представник безмежного і незрозумілого сучасного мистецтва. Не стаючи наслідувачем будь-чиєї манери, він створює власні світи, до пошуку змісту буття додає дикунського норову, а до премудрощів функціонування душі – чималу пригорщу безуму.

Виговський не просто оригінальний — він вільний від будь-яких догм, рамок, штампів, несвободи: самурай на іграшковому коні, батюшка на скейтборді, благородний лицар із причепленими до списа сімейними трусами. Композиції, одна зухваліша за іншу, відбивають його власний внутрішній лад, який частенько кепкує з усталених норм.

Роботи Олександра Виговського навіть не потребують підпису автора, бо він такий один, і під нього неможливо підлаштуватися. Ці скульптури відразу впізнаєш за оригінальним сюжетом і чітко вираженим авторським посланням. Причому глядачі прочитують ці послання кожен по-своєму, залежно від власного світосприйняття, виховання, освіченості, загального розвитку.

Втім, Виговський ніколи не залишає глядача наодинці з його здогадками. Він належить до тих небагатьох митців, котрі, майстерно володіючи художнім словом, пишуть власні коментарі до своїх робіт. Це допомагає сприймати образи емоційно й інтелектуально одночасно. Автор зв’язує ці дві основні форми пізнання, тим самим намагаючись виразити власне кредо не лише у формах, а й у словах.

Ікона за чотири доби

Важко сказати, коли просте захоплення різьбленням переросло у щось більше. Можливо, тоді, коли почав вирізати на продаж невеликі різьблені сюжети на релігійну тему, ікони та розп’яття.

Пам’ятаю, коли робив ікону, то кожна вирізана на ній фігура мала зайняти одну ніч. Якщо більше – не впорався. Наприклад, образ діви Марії з немовлям: дві фігури — дві ночі, все інше (пейзаж за спиною, різьблена облямівочка і т. ін.) —ще дві ночі, всього чотири доби.

Продавав їх переважно за кордон. Це дозволяло митцеві вижити, а роботи автора опинилися у США, Канаді, Японії, Південній Кореї, Франції, Іспанії, Греції, Ізраїлі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині, Росії, Аргентині…

В самого Олександра Виговського збереглося лише вісім робіт того періоду: «Преображення», «І славним ім’я твоє буде», «Скорбота», «І прийде царство Твоє», «У Пілата», «Отче, відпусти їм, не знають, що роблять», «Хресний шлях», «Псалом 23. Господь – мій пастир».

Олександр Виговський. «Отче, відпусти їм, не знають, що роблять», «Хресний шлях». 

Пан світобудова

 Як пам’ять про ті далекі та нелегкі часи вони (ікони – ред.) для мене безцінні, та одного ранку я прокинувся і зрозумів, що хочу зробити щось більше, ніж просто красиву різьблену картинку.

І Виговський почав конструювати власну реальність. Його сміливі композиції підтверджували неймовірне бажання вирватися за рамки усталеного й уособлювали розлом традиційних цінностей. А багата уява художника постійно народжувала нові неймовірні сюжети, які затим реалізовувалися у творчих пригодах, часто іронічних чи просто кумедних, а іноді – дуже глибоких і серйозних. Єдине, чого немає в скульптурах Виговського, це банальності. 

Він вдається до власних ідей створення світу, які здаютьсяся митцеві наповненими більшим змістом, ніж  традиційні уявлення і догми, і в цьому проявляється головна особливість його натури: не коритися, не бути нудним та одноманітним! Тому-то у творах Виговського домінує виклик і скандал. Приміром, перший чоловік не просто матеріалізується з бруду і пилу, а земля народжує свого первістка у муках, наче справжня мати («Шостий день»), а Всесвіт в його уяві – то огрядний дядько з цигаркою, весь у зірках-родимкам («Пан Світобудова»).

Олександр Виговський. «Шостий день». 

У сутінках власної душі

Знявши ризу та звільнившись від тиску усіх приписів офіційної філософсько-теологічної думки, художник присвятив себе розв’язанню досі недоторканних проблем. І серед них найперша – це власна сутність.

Образно-метафоричний підхід дозволив майстрові показати, як його власна душа вростає корінцями у землю («Душа»), наскільки вона багатошарова й неоднорідна («Автопортрет з мотузками»), а ось уже готова відлетіти в Небо, та все ще прив’язана до пупка невидимою ниткою («Кома»). Втім боятися нічого, адже «Смерті немає»!

 Так, я вірю в реінкарнацію. І перші християни теж вірили, і святі отці у 4 столітті після Різдва Христового також говорили про реінкарнацію. Але направді ніхто не знає, в тому числі і жоден священик не в курсі, як воно все насправді відбувається на тому світі. Та я на сто відсотків переконаний, що не так, як про це пишуть у книжках і розказують у церкві. Сам я уже давно не зациклююсь над пошуком відповіді на це питання, бо що б ми собі не придумали, у що б не вірили, буде все одно інакше. Ми настільки маленькі, а наш розум наскільки недосконалий, що навіть близько не можемо уявити, як воно буде насправді.

Олександр Виговський. «Автопортрет з мотузками».

Все це — дуже серйозні, важливі речі, особливо якщо стосуються не когось знеособленого, а тебе самого. І, як правило, всі нормальні люди теж ставляться до себе дуже серйозно — тільки не Виговський! Варто лише глянути на його «Автопортрет зі шпагою на палубі на тлі бурхливого океану».  Перше, що спадає на думку, — автор точно ненормальний, бо хто, крім нього, наважиться зобразити себе нікчемою, одним з лиця – іншим з вивороту, з традиційною українською жабою у грудях?

Самоіронічний, легкий, дотепний, він може розсміятися над собою. А значить, у нього є шанс не перетворитися на похмуро-урочисте одоробало, що ледь не лусне від усвідомлення власної значущості.

Олександр Виговський. «Автопортрет зі шпагою на палубі на фоні бурхливого океану».

Новосвітські батюшки

Тонкий гумор, іронія, інколи сатира присутні майже в усіх скульптурах Виговського. Художник змушує глядача усміхнутися, і не випадково: митець усім своїм творчим кредо знову і знову підводить до думки, що всі дурниці світу робляться із серйозним виразом обличчя.

Скульптури «Веселий монах», «Архієрей», так само, як і «Хресна хода»  – це жартівливий погляд автора на колег-священиків. Вони, ніби 3D ілюстрації до виданої у 2015 році книжки Олександра Виговського «Новосвітські  батюшки та матушки» — веселих та повчальних історій із життя священнослужителів. І хоча церковне життя досить закрите й обросло численними міфами, домислами та заборонами, автор не боїться показати нам священиків звичайними людьми – зі своїми радощами і проблемами.

Олександр Виговський. «Архієрей».

Мадам Брошкіна і компанія

Митець приділяє увагу не тільки духовенству – Олександр Виговський звертає свій іронічний погляд і на людей світських. Перш за все дісталося представникам так званих творчих професій з усіма їхніми фішками («Богема», «Мельпомена»). Не забув автор і про замучених інтелігентів - сучасних вчителів («Сенсей»). Інша річ – їхні колишні учні, такі як «Сержант Петренко: троє дітей…», «Мадам Брошкіна», «Орел – не хлопець». - справжні нікчеми.

Олександр Виговський. «Богема».

Просто розслабтеся!

Але у глядача не має скластися враження, що Виговський – то якийсь буркотун, котрому все не подобається, і він тільки те й робить, що вишукує в людях якісь недоліки. Ні, він може бути заводним, веселим і безпосереднім, як і оті двоє у скульптурі «Еврі баді данцинг»! Виготовлена зі звичайних зубних щіток, елегантно названих «пластмасою», вона не спонукає до пошуків сенсу життя. Просто рухайтеся, танцюйте й одержуйте задоволення! Не варто шукати якийсь потаємний зміст і в таких скульптурах Олександра Виговського, як «Африка. Зомбі. Баскетбол», «Дитинство», «О-о-о-й-бля-а-а!». Просто розслабтеся!

Олександр Виговський. «О-о-о-й-бля-а-а!»

На тему барабашок

Він з дитинства обожнював містику, усе втаємничене і надприродне. І воно теж було до нього небайдужим. Чи то тільки так здавалося?

У мене вдома теж живе Барабашка. Точніше сказати, мені подобається думати, що він живе у мене вдома. А загалом я не знаю, чого немає в цьому світі і що в ньому є. Тому нічого категорично не заперечую і не відкидаю.

Скульптур на тему барабашок у Виговського кілька: «Мій домовичок», «Страх». Це досить милі створіння, яких нема чого боятися, бо вони… лише плід нашої власної уяви!

Олександр Виговський. «Мій домовичок».

Народжені в СРСР

Та як кажуть, годину - втісі, а роботі - час. І Олександр Виговський знову повертається до серйозних речей. Коли майстра запитали, чи є в нього якась улюблена скульптура, він вказав  на «Народжені в СРСР» . Кам’яна голова із заплющеними очима, заткнутими вухами і щільно стуленими вустами. З тім’ячка цієї голови проростає нікчемне слабеньке деревце, навколо якого пасуться круторогі гірські барани.

Олександр Виговський. «Народжені в СРСР».

Нікого не хочу образити, але на такі голови краще не покладатися. У тому числі й на мене, адже я теж із того совєцького тіста.

Багато творів, як скульптурних, так і літературних, автор присвятив темі Голодомору у 1932-1933 рр. Коли дивишся на його скульптуру «Першотравневий парад 1933 року», самі собою в пам’яті спливають  рядки з вірша Олександра Виговського:

…Ой, мамо, їстоньки хочеться,

Аж у голівці морочиться.

– Знаю, дитино, знаю;

От тільки їжі немає.

Навіть біля криниченьки

Не залишилось травиченьки.

Поїли сусідські дітки

Все, до останньої квітки.

 Чому мене це так зачіпає? Не знаю, адже сам я ніколи не голодував. Але мені фізично важко читати книжку, слухати музику чи дивитися телепередачу про Голодомор. Можливо, у своєму попередньому житті у якийсь із цих голодоморів я помер. Тепер навіть не можу знаходитися на мітингу, присвяченому Голодомору. На очі набігають сльози. Я відходжу вбік, відвертаюся, щоб люди того не бачили…

Олександр Виговський. «Першотравневий парад 1933 року»

Улюблений колір — жовто-блакитний

«Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас…». Хто не наспівував ці рядки разом з Андрієм Макаревичем? Тільки більшість швидко забуває проспіване, а для Олександра Виговського ці слова давно стали абсолютно усвідомленою життєвою позицією.  «Мімікрія» —  точно не для нього.

Якщо дуже захотіти і стояти на своєму, то світ таки прогнеться під тебе. Відбувається цікава річ. Якщо ти стоїш на своєму, хоча тобі боляче, тебе ламають і викручують, то навіть коли ти не переміг, але вистояв,  ти вже переміг. Хтось назве це впертістю. Але для мене це принциповість. Цивілізацію рухають ті, хто страждає.

Олександр Виговський. «Мімікрія».

В Олександра Виговського багато творів присвячені образу домайданівської і сучасної України. Але то не червона калина, не солов’їний спів і не інші, звичні й дорогі серцю кожного українця символи рідної землі. Його Україна — вся у ранах, проткнута дротом і пронизана кулями, з язиками полум’я на голові («Криза середнього віку»). 

Серія робіт патріотичного спрямування стала вдалою спробою дати гострі соціальні характеристики окремим субєктам і цілим суспільним прошаркам виключно мистецькими засобами. Образ вибудовується на грані гротеску, коли відвертий гумор ситуації  змінюється іронією, яка виражена пластично. Виразна деформація образів і фігур, до якої часто вдається Олександр, не є бунтом, а демонстрацією творчої свободи, засобом розкриття глибинних проблем, на які відгукується автор.

Олександр Виговський. «Криза середнього віку».

Кажуть, що частіше за все мистецтво не має національності. Можливо, в подібному твердженні і є частка істини, але це не стосується Олександра Виговського. В його творчості присутня національність – він українець, і цього не сховати.

«Я не ненавиджу чуже. Але я своє люблю більше за чуже», — сказав якось Олександр Григорович.

До речі, на запитання про можливі родинні зв’язки з відомим українським гетьманом Виговський не відповідає ствердно, але припускає, що, ймовірно, такі родини мають спільне не лише прізвище, а й генеалогічні корені. І таки є щось схоже у характері Олександра з далеким предком – така ж тверда вдача, шарм, власна позиція і переконання, які часто йдуть всупереч загальноприйнятим і зручним.

Безумовно, він патріот. Тільки його любов до України  — то не сліпа пристрасть і залюбування, а дія ясного розуму та живе бажання вдосконалення.

З часом до захоплення тими змінами, які відбулися в його державі після повалення комуністичного режиму та здобуття нею незалежності, додалося невмолиме засудження всього поганого, що залишилося та розвилося. Його протест проти цинізму, байдужості, проти брехливої влади, проти топтання гідності та честі народу, проти ментальності раба втілився у цілком конкретну і тверду матеріальну форму (скульптури «Диктатура», «Троглодит»,  «Українська Феміда»). 

Олександр Виговський. «Українська Феміда».

«Але українці – унікальний народ. У них немає благоговіння перед владою і вони знесуть будь-кого, хто їх допече», - переконаний Олександр Виговський. Він сам був учасником Майдану, а після створив кілька скульптур, якими увіковічнив пам'ять про ті події. Це вже згадана «Криза середнього віку»,  а також «Небесна Сотня» і «Революція».

Олександр Виговський. «Революція». 

А в листопаді 2016 року у Білій Церкві відкрили пам’ятний знак «Небесна сотня». Троє чоловіків зі зброєю у руках закривають собою Україну. Неможливо розрізнити їхню національність, вік, риси обличчя. Швидше за все, до Майдану вони ніколи не бачили один одного, але в ті холодні лютневі дні стали братами і загинули за спільну високу ідею.

До речі, встановлювали цей пам’ятник теж троє чоловіків, але добре знайомих між собою не один десяток років.

Я вагався майже рік (в голові довго не складалася картинка майбутнього пам’ятника), але зрештою погодився. Ми працювали утрьох: ідеї мої, технічна частина Олександра Стефанова (з ним потоваришували ще на першому курсі інституту), і золоті руки отця Михаїла, настоятеля церкви у селі Пилипча Білоцерківського району (з ним жили в одній кімнаті під час навчання у семінарії, і відтоді дружимо).

Але коли пам’ятний знак вже відкрили, на мене вилилося скільки негативу, що просто зникло бажання щось говорити, доводити людям, котрі чують тільки самих себе, і звинувачують всіх довкола в тому, що з ними попередньо не порадилися.  Головні претензії були до того, як ми на карті України зобразили Крим — він вийшов надломленим. Але хто скаже, що зараз це по-іншому? Хіба він не надломлений? Бог дасть, на півострові знову буде українська влада, і я з великою радістю відкоригую нашу інсталяцію. 

Так, до творчості Олександра Виговського люди ставляться дуже по-різному — одні захоплюються, інші зовсім не хочуть визнавати. Та він продовжує воювати з вітряками, хоча вже стомився і не раз зарікався припинити ту невдячну справу. Але хто відає, що в цьому світі вдячне, а що ні?

«Я знаю тільки те, що нічого не знаю», — повторює за Сократом Олександр Виговський. Та інші не знають і цього…»