Artists are born

З чого починається Батьківщина

Маленьке містечко Фастів на Київщині, 1954 рік. В одному зі звичайнісіньких дворів діє справжній ляльковий театр з безліччю героїв та декорацій. Грати в ньому приходять сусідські діти різного віку. Ідейному натхненнику, художньому керівникові цього театру та автору всіх ляльок і декорацій лише п`ять років. Його звати Толя Древецький, і в тому, що він стане художником, здається, вже ніхто не сумнівається.

Напередодні свят бабуся обов`язково білила хату. Ті білі стіни були справжнім викликом для моєї дитячої уяви. Я знаходив кольорову крейду, глину — і прямо на хаті щось малював. Звісно, бабусі це не дуже подобалось, але й дуже сварити вона мене не могла.

Бабуся Надія Йосипівна була для малого Толі головним авторитетом. З нею та з дідусем, Пилипом Сафроновичем, онук жив з чотирирічного віку.

Мій батько був військовим льотчиком-бомбардувальником. З мамою їх звела війна — дівчина працювала на аеродромі, допомагала обслуговувати літаки. Вони одружилися, а 1949 року у білоруському містечку Боровуха, де служив тато, народився я.

Мені було трохи більше року, коли батька перевели на Сахалін. Це місце виявилося не найсприятливішим для дитячого здоров`я — я постійно хворів, і в якийсь момент недуга стала загрожувати моєму життю. Лікарі порадили батькам змінити клімат. Залишити службу батько не міг. Тоді й вирішили відправити мене до татових батьків в Україну. Так чотирирічним я потрапив до Фастова — міста, в якому я хоч і не народився, але вважаю своїм рідним.

Бабуся Надія зуміла зробити так, щоб онук не відчував дефіциту любові та турботи. Вона намагалася підтримувати його перші творчі спроби, виховувала м`яко і делікатно.

Батьки приїхали до Фастова після того, як тато демобілізувався з армії — Анатолій тоді навчався у третьому класі. Але й після приїзду тата з мамою бабуся залишалася найближчою для нього людиною. Її образ художник пізніше втілив у скульптурі зі штучного каменю "Довічне чекання".

Все життя цієї тендітної жінки, моєї бабусі Наді, було суцільним чеканням. Вона завжди напружено чекала звісток від свого сина, мого батька. У нього була дуже небезпечна служба. Саме бабуся наполягла, щоб мене назвали так само, як і батька — Анатолієм. Вона страшенно боялася його втратити.

А ще бабуся близько півстоліття чекала звістки від своєї доньки Ліди — та так і не дочекалася. Під час окупації німці відправили Ліду до Німеччини в числі тисяч інших молодих людей. З того часу рідні нічого про неї не чули.

Це вже потім ми дізналися, що вона потрапила до Мюнхена, на фабрику з виробництва набоїв. Там її запримітив власник фабрики (а вона була гарною дівчиною), та змусив із ним жити. Коли у 1945 році радянські війська підходили до Німеччини, він, нацист, зрозумів, що потрібно втікати. Так разом із Лідою він опинився в Австралії, де вони й прожили ще багато років. Інформація про це прийшла звідти до нас аж у 1993 році, коли Ліда померла. За життя вона не наважувалася повідомити, що жива — найбільше боялася за долю мого батька, який був більшовиком, "сталінським соколом", і за сестру-дружину нациста міг поплатитися не тільки військовою кар’єрою. Бабуся Надя пішла з життя лише на півроку раніше за свою доньку, так і не дізнавшись нічого про те, як насправді склалося Лідине життя.

На місці, де стояла бабусина хата, тепер височіє будинок Анатолія Древецького, в якому розміщується і творча майстерня. Для скульптора важливо, що він живе і творить саме на тому місці, звідки походить коріння його роду, і де він робив свої перші творчі спроби.

У майстерні Анатолія Древецького. Внутрішній балкон.

Будинок спроектував сам. У майстерні велике дахове вікно дозволяє по-максимуму використовувати денне світло, а внутрішній балкон дає змогу художникові під час роботи над скульптурою дивитися на неї під різними кутами, у тому числі згори.

Мене інколи запитують, у якому віці і за яких обставин я став художником. Завжди гублюся і не знаю, що відповісти, — художником я не став, я ним народився. Скільки себе пам`ятаю, щось ліпив, малював... У школі мої творчі пошуки вчителі не завжди підтримували. На той час єдиним правильним методом, який визнавали радянські викладачі, був соцреалізм. Я ж малював те, що мені подобається і як мені подобається, відображаючи власне бачення світу.

На рішення сина стати скульптором батьки відреагували спокійно. Мабуть, тому що знали — якщо вирішив, значить, сперечатися марно.

Одразу після школи поїхав до дядька в Ригу. Там при Ризькому будівельному технікумі працювала потужна художня студія.

Я щасливий, що у моєму житті був цей досвід, бо прибалтійська художня школа дуже специфічна, вона монументальна за своєю природою. З ризькою трохи перегукується львівська школа — у тому, що стосується тяжіння до узагальнення форм. Натомість київська більш реалістична. Після навчання у ризькій студії я вступав до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва на факультет художньої кераміки. Але вже під час складання іспитів зрозумів, що це не моє, і від своєї ідеї відмовився.

Партквиток — як пропуск у світ великого мистецтва

Можливість відчути себе затребуваним художником випала вже незабаром — в армії. Хлопець потрапив на службу до ракетних військ. Частина розташовувалась у білоруській глибинці. Перші півроку служби були надзвичайно тяжкими: повна ізоляція від світу, безкінечна стройова підготовка, монотонність та одноманітність армійської служби. Так тривало до того моменту, поки Анатолія не попросили допомогти щось намалювати...

Я нікому не казав, що малюю і мрію вступити до художнього інституту. Мабуть, просто пощастило, що випала нагода проявити свої здібності. А далі почалося зовсім інше життя — служба армійського художника. Все художнє оформлення частини було на мені: стінгазети, "червоні куточки" та інша агітація. Офіцери ставилися прихильно, інші солдати теж — тоді було модно розмальовувати "дембельські" чемодани, і всі зверталися до мене. Коли термін служби добігав кінця, командир частини умовляв залишитися на понадстрокову. Але в мене були інші плани.

Найголовнішим із цих планів, звісно, був вступ на скульптурний факультет художнього інституту. Однак зробити це вдалося лише з третьої спроби.

Двічі я провалювався. Було прикро і боляче. Тоді в художній інститут вступали, в основному, діти художників або ті, хто мав протекцію. Таких як я, простих хлопців, відсіювали з легкістю — конкурс був шалений, а приймали всього вісім студентів на курс.

Після першої невдалої спроби вступу Анатолій Древецький пішов працювати на Фастівський завод хімічного машинобудування, який на той час носив назву "Червоний жовтень". Спочатку працював стропальником, а потім повторилася армійська історія: керівництво попросило оформити стінгазету, а побачивши результат, призначило хлопця на посаду заводського художника. Паралельно Анатолій навчався у студії образотворчого мистецтва Григорія Хусіда у Києві. Щоб мати змогу відвідувати заняття у студії, хлопець тікав з роботи через паркан, аби на прохідній не бачили, що він залишає територію заводу до завершення робочого дня.

У той час доля звела Анатолія Древецького з його першим професійним вчителем зі скульптури — Іваном Макаровичем Гончаром. Саме він підштовхував Анатолія до відвідування художньої студії, дав велику кількість професійних порад. Однак знайомство з метром не могло посприяти вступові до інституту. Швидше, навіть навпаки — до Гончара тоді міцно приклеївся ярлик буржуазного націоналіста через його проукраїнську позицію. Тоді Анатолію підказали інший спосіб перехитрити систему, розраховану на прийом лише "своїх людей".

Після того, як вдруге провалив іспити до Київського художнього інституту, я був у справжньому відчаї. Тоді мій товариш, який працював у заводському комітеті комсомолу, сказав: "Толя, доки не вступиш у партію, про художній інститут можеш і не мріяти". Напередодні він успішно вступив на факультет журналістики, куди на той час простих смертних теж не приймали. Перед іспитами він подав заяву на вступ до партії, його прийняли в кандидати й одразу ж зарахували в університет. За його порадою я теж здавав вступні іспити до інституту вже кандидатом у члени КПРС, і що ви думаєте? Я не просто вступив, а пройшов другим номером! Хіба я порозумнішав за рік? Ні, звичайно. Виходить, що пішов на компроміс зі власним сумлінням заради мрії.

В інституті Анатолій Древецький був відмінником. Завдяки хорошій успішності у нього залишився навіть своєрідний трофей — кістяк людської руки. Після іспиту з пластичної анатомії викладачка Ніна Сергіївна Ган (яку за поважний вік і добродушність всі називали "бабуся Ган") запропонувала улюбленому студентові обрати собі якийсь подарунок з числа анатомічних експонатів. Анатолій навіть не думав відмовлятися від такої пропозиції. Додому того дня їхав із справжньою людською рукою в сумці. Береже її й досі — як згадку про навчання та викладачів.

Подарунок бабусі Ган.

Я дуже шаную своїх вчителів, хоча вони були надзвичайно різними за своїми людськими якостями. Одним із найвизначніших своїх педагогів вважаю Івана Макогона — досить жорсткого чоловіка, але супергеніального художника. Саме він навчив мене робити рельєфи. Кращого вчителя з двовимірної пластики в Україні не було. Хто вчився у нього і дослухався до всіх його порад, той виходив з інституту професіоналом. Це не завжди було просто, бо професіональні рекомендації Іван Васильович щедро розбавляв грубощами і навіть образами. Я навчився не зважати на такий його стиль викладання, але намотував на вус усі його рекомендації. Вважаю, що став скульптором-монументалістом саме завдяки Макогону. А ту прекрасну базу знань, яку він дав мені, відшліфував інший мій великий вчитель — Василь Захарович Бородай.

Київський художній інститут Анатолій Древецький закінчив у 1978 році. Після випуску він отримав одразу дві цікаві пропозиції: стати директором Художньої школи імені Тараса Шевченка у Києві або продовжити навчання в аспірантурі Академії образотворчих мистецтв у Москві. На другому варіанті наполягав керівник дипломної роботи Анатолія Василь Бородай.

Я, майже не сумніваючись, обрав аспірантуру. Трирічне навчання у найкращих викладачів з можливістю творчо працювати, їздити у відрядження, брати участь у великих виставках — це було для мене набагато цікавіше. Всі звітні виставки проводилися у Москві, а творчі майстерні знаходилися у Києві. Тож я мав змогу й далі жити у Фастові, а на навчання до Києва щодня їздив електричкою. Ці поїздки надихнули мене на створення дипломної роботи в аспірантурі — скульптурної групи під назвою "Ранок та вечір робочого дня". Я відтворив у ній частину свого життя у той період часу: вранці, сповнений бадьорості, їду в електричці до Києва, а ввечері, втомлений та спустошений, тією ж електричкою повертаюся додому. У моїй скульптурі час зміщується, ці два електропоїзди, ранковий та вечірній, рухаються назустріч один одному і... зустрічаються. Саме цей момент зустрічі я й зобразив, аби передати контраст відчуттів та станів. Попри те, що обидві людські фігури статичні, сама композиція виглядає динамічно, чітко відчувається рух вагонів назустріч один одному. Ця робота для мене дуже дорога, бо вона автобіографічна. Потім скульптура була передана в Російську академію мистецтв, де й зберігається.

"Я вдарив Леніна фізіономією об бетонну підлогу..."

Створювати пам`ятники Леніна, бюсти та портрети "вождя світового пролетаріату" у радянські часи могли тільки ті скульптори і художники, які входили у привілейовану касту "ленінців". Там особливих творчих пошуків не потребувалося (існувало кілька канонічних образів для зображення Ілліча), а гонорари були в рази вищі.

За свого чотириметрового Бенардоса я отримав чотири тисячі карбованців. Автори пам`ятників Леніну за монумент такого ж розміру мали по 12 тисяч. Втім, я ніколи не прагнув потрапити в "ленінці" — це було принципово для мене. З дитинства знав, що мій дід по материній лінії був репресований. Він був гарним господарем: мав овець, корів, власну майстерню для вичинки шкіри. Але, як і всіх, хто під час колективізації відмовилися вступати до колгоспу, діда визнали куркулем. Його відправили на будівництво Біломорканалу, де він і загинув.

Однак ленінська тема сама знайшла скульптора. І стала причиною скандалу, наслідки якого Анатолій Древецький відчував на собі ще довго.

Протягом багатьох років Древецький працював скульптором Київського творчо-виробничого об`єднання "Художник", був членом художньої ради скульптури медальєрного мистецтва та малих форм і республіканської художньої ради. ТВО "Художник" регулярно отримувало державні замовлення, проблем із грошима у його співробітників не виникало. Але в якийсь момент замовлення припинилися.

Роботи не було. Пропонували тільки Леніна. Я довго відмовлявся, але коли дійшло до того, що нічим було годувати сім’ю, порадився із дружиною. Вона наполягла, щоб я погодився.

Я виліпив погруддя Леніна і вирішив реалізувати його через міністерську художню раду. Зібралися всі "ленінці-аксакали", подивилися на мого Леніна і винесли вердикт "не годиться". Я той бюст вождя переробив, врахувавши всі зауваження. Поки працював, запрошував до своєї майстерні всіх знайомих скульпторів-"ленінців", запитував порад. В майстерні вони говорили, що все прекрасно, робота "ідеологічно правильна", але на повторному засіданні художньої ради ці ж люди сказали, що знову все не так. Знущання чистої води. Запитую: "То вам не подобається?". "Ні!", — відповідають. Я підійшов до того погруддя і вдарив фізіономією глиняного Леніна прямо об бетонну підлогу. В Радянському Союзі таке не прощали, навіть незважаючи на те, що надворі був 1990 рік. Я одразу написав заяву про вихід з компартії, але з цього всі мої проблеми, в тому числі сімейні, тільки почалися.

"Свою дружину я викрав"

Майстерню Анатолія Древецького прикрашають кілька портретів колишньої дружини Людмили. "Нас розлучили люди", — каже скульптор, але в подробиці воліє не вдаватися. Попри все, їм вдалося зберегти приязні дружні стосунки та теплі спогади про своє минуле.

Під час служби в армії я грав у оркестрі, і час від часу ми їздили з виступами довколишніми селами. Після одного з таких концертів, на танцях, які для нас влаштували у сільському клубі, я познайомився із дівчинкою Людою. Їй тоді було 13 років, мені 18. Вона запала мені в душу і ми дружили протягом всього терміну моєї служби. Після демобілізації я ще кілька разів приїздив до неї у Білорусь, а коли їй було трохи менше 17 років, запропонував їй вийти за мене заміж. Вона, не сумніваючись, погодилася, але її батьки цей наш намір не підтримали. Тож я фактично викрав свою майбутню дружину з дому і привіз до себе в Україну. З її батьками ми потім порозумілися. У нашому шлюбі народилося двоє чудових синів — Петро і Павло. Сьогодні я вже щасливий дідусь онука й онучки.

Портрет сина. Мрамор.

Директор школи

Після розвалу Радянського Союзу заробляти мистецтвом для більшості художників та скульпторів стало значно тяжче: припинилися державні замовлення, перестали функціонувати галереї, зникли фонди, в які дирекціями художніх виставок та міністерством культури закуповувались роботи митців.

Разом із профільною освітою скульптора я здобув ще й педагогічну. Проте викладачем себе ніколи навіть не міг уявити. Однак коли стало зрозуміло, що творчістю заробляти на життя вже не виходить, пішов у освіту. Викладати почав у 1992 році, а через десять років мене призначили директором Фастівської школи народної майстерності. Викладацька діяльність стала такою ж важливою частиною мого життя, як і власне мистецтво. Мені з дітьми цікаво. Не завжди легко — бо вони бувають різні, але точно цікаво. Часто буває, що приходять діти, у яких насправді немає хисту до творчості, але батьки дуже хочуть, щоб вони займалися. Потрібно сказати, що навіть у цьому випадку мистецтво йде на користь. Я переконаний, що якщо дитина хоч щось створила своїми руками, пронесла через свою свідомість можливість творити, вона вже не виросте поганою людиною.

Іспити у школі народної майстерності. Мастерня народної вишивки.