Sasha Bob: "Не хочу нести на полотно марноту марнот".

Він понад усе цінує творчу свободу; постійно експериментуючи, застосовуючи різні прийоми, кольори і сюжети, пише яскраві, ексцентричні картини. Головне, — вважає Sasha Bob, — отримувати кайф від того, що робиш.

Малювати він почав з дитинства. Спочатку цьому сприяв батько, який хоч і не мав спеціальної підготовки, але малював дуже добре. Потім — художня студія, в якій дипломовані педагоги навчали підлітка законам класичного мистецтва. Суворо їх дотримуючись, можна досягти схожості картини з оригіналом. Але чи це головне в мистецтві?

Подорослішавши, Sasha Bob зумів порушити всі канони і створити картини, позначені печаттю його власної індивідуальності.

— Кажуть, художника можна розпізнати ще в його дитинстві, що повною мірою стосується і до Вас. Перші уроки вам справді дав батько?

— Скоріше, дав перший поштовх. Батько працював міліціонером і коли повертався зі служби, я біг до нього з аркушем та олівцем — просив намалювати міліцейський «бобик». Мене вражало те, як буквально за тридцять секунд на папері з'являвся міліцейський уазик в 3D-зображенні — ну геть як справжній. Я теж хотів так навчитися, постійно пробував, пробував, пробував...

Згодом батько розповідав мені, як він утомлений приходив зі служби і просто валився з ніг, а о першій-другій годині ночі прокидався від того, що я трирічний тряс його за руку. Мовляв, уставай, пішли малювати. Ми йшли в дитячу, тато вмикав настільну лампу і клав аркуш. Я малював, а батько спав біля мене сидячи.

— Що малювали? Напевно, як усі хлопці, — танки і літаки?

— Мені дуже подобалося зображати місто з дорогами: їдуть машини, йдуть люди... Я малював мирне і тихе життя.

— Але звідки Ви почерпнули базові знання, основи образотворчої грамотності?

— Пізніше батько відвів мене до художньої студії, де я одержав необхідні ази (теорія кольору, перспектива і т. ін.), а більше й не потрібно. Я переконаний, що навчання в художніх інститутах та академіях — то палиця з двома кінцями. По-перше, ті знання, які студент засвоює в них протягом кількох років, у хорошого наставника в майстерні можна отримати місяців за чотири.

Але найбільша прикрість в тому, що наша система мистецької освіти все ще залишається абсолютно радянською. Людей просто ламають. Знаю одного вже вельми відомого художника, який після академії сім років взагалі не міг писати. Він розповідав: «Мене зламали. Я хочу виплеснути щось своє, а малюю те, що мені п'ять років втовкмачували викладачі. По-іншому просто не можу. У мені все відсікли, вбили».

Щоб після одержання диплому про вищу художню освіту знову почати писати люди відключаються від усього світу на два-три роки — ні телефона, ні телевізора — занурюються в себе, аби повернутися до свого попереднього стану. У декого це виходить, а тисячі інших кудись просто зникають.

— У вас є людина, зустріч з яким повністю змінила Вас?

— Так, є така людина. Я малював уже років двадцять, але свої роботи нікому не показував і ні з ким про них не говорив. Потім познайомився з дівчиною, яка згодом стала моєю дружиною. Саме вона була моїм першим цінителем, і є ним досі. Немає жодної моєї картини, яку б Марина не похвалила або не розкритикувала. Вона спрямовує мене, підказує. Ми навіть на пленери їздимо разом.

— Ви народилися і живете в Україні. Наскільки Ви самі себе вважаєте українським художником?

— Я українець до кожної клітинки тіла і кожної емоції в голові. Але живопис... У нього немає національності. Так, я згоден: існують теми, яких не варто торкатися в не прості для країни часи, хоча знову ж таки, абсолютного табу немає; рамок ніхто, крім тебе самого, не встановлює.

— Тобто, хочете сказати, що у Ваших роботах відсутня національна складова? А як же такі картини, як «Богдан Хмельницький», «Данило Галицький» або жінки у вишиванках?

— «Хмельницький» був написаний після прогулянки центром міста, де стоїть пам'ятник Богдану. Я не малював його для того, щоб заявити про якісь власні погляди чи переконання — просто цікавий образ. Це ж стосується інших робіт. У моїх картинах немає політики. При всій повазі до художників, яких цікавлять соціальні теми, я ніколи за подібне не візьмуся. Це для мене не предмет мистецтва. Не хочу нести на полотно суєту.

— Ви залишилися жити у своєму рідному місті. Чи не виникало бажання кудись поїхати, побачити інші місця?

— Так, таке бажання є. Але не виїхати назовсім, а поїхати в якусь іншу країну на півроку-рік. Наприклад, в Камбоджу. Набрав би фарб і полотен, взяв би сім'ю, зняв будинок біля океана і просто писав би картини. Але щоб потім неодмінно повернутися додому.

— Чому саме в Камбоджу?

— Тому що там поки що все справжнє. Дика, незаймана природа, відкриті і нехитрі люди.

— Ви любите природу? Але коли дивишся на Ваші картини, цього не скажеш — пейзажів практично немає.

— Природу... Як вам сказати... Я її в живописі не відчуваю. Напевно, навіть просте дерево не намалюю, бо я його не відчуваю. Ні, звичайно, я зможу його зобразити. Але це буде нудно, як у всіх.

— А не нудно, це як?

— Ну наприклад, зробити цей пейзаж трьома фарбами, мастихіном і шпателем. Так, як тільки ти це можеш. Тоді це буде цікаво.

— У Вас авангардна живописна манера, неповторна техніка. Хоча б для самого себе вже визначили, що це за стиль?

— Єдине, що можу сказати точно, — це фігуратив. Що ж стосується більш точної термінології, то я взагалі проти ярликів. Як мене можна розкласти на якісь підвиди і напрямки, якщо у мене немає прив'язки до жодної школи? Я не вчився у жодного майстра з метою перейняти його стиль. Це все результат моїх експериментів — сотень банок зіпсованої фарби і десятків метрів використаного полотна.

— Але напевно, все ж є художники, які Вам подобаються. Чиї роботи Ви хотіли б повісити вдома на стіні?

— Звичайно є. У свій час я навіть хотів колекціонувати картини співвітчизників, поки є така можливість (років через десять ціни на них стануть уже захмарними). Але жодну з цих картин я не повішу у себе на стіні, щоб дивитися на неї день у день, — споглядання чужої роботи дуже відволікає. Не дарма багато художників під час підготовки до серйозної персональної виставки взагалі не ходять ні в галереї, ні в музеї. Тому що дивлячись на чужу роботу, ти збиваєшся, сам того не бажаючи, сплутуються всі твої орієнтири. Подивився — тобі сподобалося. "І я так хочу". Починаєш щось покращувати у своїх власних роботах, але зрештою це заведе тебе в такі нетрі, з яких потрібно буде терміново вибиратися, тому що воно не твоє, це придумав хтось інший.

— Які почуття переживає художник під час роботи? Що змушує його творити?

— Що змушує? Ейфорія, яку ні з чим не порівняти. Захват, радість, нестяма, коли ти закінчив роботу, і вона тобі самому подобається. Я наркотики не пробував, але напевно, це щось дуже схоже.

— Ви творите для себе чи для інших? Інакше кажучи, якщо почали малювати картину, але відчуваєте, що глядач її зараз не сприйме, чи будете продовжувати?

— Я малюю суто для себе. І мені все одно, як це оцінять критики. Одні прийдуть, скажуть, що це добре. Інші скажуть, що це погано.

— Чи виходить писати на замовлення?

— Напевно, кожен хотів би навчитися писати на продаж. Але я щиро не розумію, як можна робити те, що тебе самого не чіпляє. Хоча замовлення бувають різні. Наприклад, якщо людина говорить: «Напиши мені пірата», — і при цьому не висуває жодних конкретних вимог, на таку роботу я погоджуся. Але якщо у замовника з'являються власні побажання щодо кольору, форми і т. ін. — навіть не візьмуся.

Взагалі-то, приступаючи до роботи, я не те що не роблю попередніх начерків, але навіть не знаю, що зараз буду зображати. Інакше мені буде нецікаво працювати.

Образи з'являються спонтанно, коли вже залита фарба. Вони приходять поза твоєю волею. Тому я не переймаюся, знаю, що все вийде само собою. Насправді, всі написані мною сюжети, особи, пози — це емоції, які я нагромаджую в собі: прочитана книжка, побачений кінофільм, почута історія, все це трансформується й виливається у певні образи.

— Скільки часу забирає створення однієї такої картини?

— Я нетерпляча людина. Не люблю працювати над картиною більше двох днів, та й це багато. Намагаюся все зробити за один раз. Як правило, приступаю з ранку. Заґрунтоване полотно кладу на підлогу і починаю мокрими фарбами заливати фактуру. Оскільки акрил дуже швидко сохне, буквально через півгодини спокійно пишу картину. Масло, на жаль, не дає такої можливості, хоча на нього у мене грандіозні плани. Але поки що — акрил.

— А буває, що готова робота з самого початку не подобається або перестає подобатися через певний час?

— Звичайно, буває. Сьогодні робота подобається, а через місяць... ні, не через місяць — через рік на неї дивишся, і виникає бажання заґрунтувати. Але частіше навпаки — спочатку те, що вийшло, тобі зовсім не подобається. Але перекривати не спішиш. А через кілька місяців здивовано говориш: «Ну і ну, так це класна робота!» Скажу більше: як показала практика, ті картини, які мені спочатку не дуже подобалися, продаються в першу чергу.

— Чи важко розлучатися зі своїми роботами?

— Попервах було важко, навіть намагався притримувати деякі картини. Начебто і суму хорошу дають, але всередині тебе щось пручається. Ти розумієш, що віддаси цю річ у приватну колекцію і більше її ніхто не побачить. Але тобі хочеться прокатати її по якихось виставках, показати людям.

Або ти віддаєш картину за ціною, значно нижчою за реальну, і сам це розумієш. А через два тижні з'являється покупець, готовий віддати суму, в яку ти з самого початку оцінив свою роботу. Не шкода грошей, але розумієш, що поспішив...

— Копії робити не пробували?

— Я просто фізично не зможу повторити свою ж роботу, тому що ці речі робляться спонтанно. Повторюся: я ніколи не роблю ескізів. Образ виливається сам собою. І на потім відкласти це не можна. Завтра не вийде зробити те, що хотів намалювати сьогодні, — завтра це буде по-іншому. По-суті, кожен пропущений день — втрачена картина, не написаний шедевр.

— На Ваш погляд, чи можна назвати життя художника щасливим?

— Так, якщо ти знайшов свою дорогу, якщо твориш на одному диханні, і воно з тебе йде ще і ще. Тоді ти щасливий...