Музей сучасного українського мистецтва Корсаків. Мистецький проект "Київський острів"

Масштабний мистецький проєкт в Музеї Корсаків!

3 квітня о 17:00 в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків відкривається проєкт "Київський острів".

Виставка присвячена феномену "Сквоту на Олегівській" — унікального об’єднання художників, що виникло на початку 1990-х років і стало важливою частиною "нової української хвилі".

Ця виставка — про середовище, яке стало територією свободи. Про художників, які зуміли зберегти живопис як простір сили, гри, парадоксу й внутрішньої незалежності. Про мистецтво, що пережило час, мовчання і повернулося з новою енергією.

У виставці представлені роботи митців:
Анатолій Варваров, Володимир Єршихін, Ігор Коновалов, Сергій Корнієвський, Руслан Кутняк, Ед Потапенков, Володимир Падун, Людмила Роздобудько-Падун, Костянтин Мілітинський, Володимир Заїченко, В’ячеслав Машницький.

Виставка триватиме: 03.04 – 12.07.2026

Чекаємо вас у п'ятницю, 3 квітня, о 17:00!

Вхід на подію вільний!

Музей сучасного українського мистецтва Корсаків,
м. Луцьк, вул. Івана Корсака, 1

Додатково про СКВОТ

"Історія прискорюється… Час наступає нам на п’яти…"
Марк Отже. "Не-місце"

Вік – не критерій величі, але гарант насиченої значущості.

Гурт "Митців з Олегівської" існує довше будь-якого з українських гуртів, сквотів, напрямків тощо… Три десятиріччя, більше деяких держав. "Олегівці" і стали такою собі, цілком почесною "державою в державі", склад якої був загалом поза-київський, "іногородній". Тільки відтоді Київ уже неможливо собі уявити без них, байдуже, що чимало з того часу змінилося.

Соромно, що 1990-ті лишилися у пам’яті народній як час знавіснілого бандитизму – бо це також був і "золотий вік" вітчизняного мистецтва. Щасливий парадокс: "вік" зумів перестрибнути через Міленіум, прослизнути у "нульові", розпружитися в 2010-х і далі, далі.

Усе це - завдяки 11-ти митцям, представленим сьогодні – наочний доказ сказаному вище.

Олегівська? Вулиця вузенька, архаїчна, давня – але не прадавня: існує в Києві десь із середини ХІХ ст. До недавнього – майже рустикальна за своєю духмяною атмосферою, поєднала вона сонну Лук’янівку з діловитим, галасливим, напиндюченим Подолом. Двоповерхова будівля дала притулок кільком мешканням, ім’ярек майстерням, а прилегла територія невдовзі стала ареною кількох резонансних акцій. А потім підтягнулися попутники й мистецтвознавці, симпатики і адепти…

Не вперше географічна координата стала повноцінним арт-маркером – згадаємо Барбізон і "Паризьку Комуну" – але майже не траплялося, аби просторовий чинник перетворювався б на повноцінний еквівалент свободи, ставши ознакою вільного мислення і розкутої арт-поведінки.

(Гори-пагорби ефемерно обросли загадковими кубами, запалали вогненними візерунками… на картинах застрибали веселі зайці, застрекотіли рожеві гелікоптери…

До слова: мотив нестримного руху, принаймні, динамічного вектору – один з найусталеніших у доробку наших авторів. Навіть інсталяційний об’єкт, і той якось втілився у розлогому човні… посеред зелені пустирю).

Дивовижно, але відчувши на собі усі примхи підступної долі, "олегівці" якось виробили в собі імунітет проти новомодного цинізму (який дещо попсував репутацію деяких супутніх їм гуртів). Чи не кожна їхня картина – ніби вигук щирого, на позір – наївного захоплення дивами світу. Водночас не повернеться язик назвати їх ідиліками: це абсолютно сучасні, дуже іронічні люди, бувальці, які пройшли через вогонь, воду та мідні труби contemporary art’у, і вийшли звідти не зовсім не ушкодженими, але нівроку змужнілими.

Відео-перформансу набрались, але й малярства не відцурались.

Вчимося у "олегівців": шанувати картину, її колір, смак і запах. Картинний парадокс, борхесіанський виверт сюжету, жодна нефігуративна маестрія не скасує цього імперативу – як і spell-bound’ності глядача "картинним, надто картинним". Честь і гідність якої "олегівці" зуміли відродити мало не з попелу, надавши їй карколомних, несподіваних обрисів.

Зразок рідкісної взаємодії: не воднораз наші митці писали разом на одній площині, створюючи химерні симбіози персональних фантазій. І то не удвох, а вчотирьох.

("Здивуй мене" –  випробував новачків Кокто. Гадаю, нашим митцям подібний тест не загрожував у жодному разі).

Вчимося умінню "wait and not be tired by waiting". "Олегівці" - єдиний на сьогодні творчий гурт, який переживши добу затишшя, яку зовні часом можна було сприйняти як "вихід з гри", зумів, зуміли! – повернувшись на творчу авансцену, віднайти навіть не "друге", а "третє дихання". З сьогоднішньою виставкою в Музеї Корсаків – сливе, "четверте"…

"Олегівці" – діти кумулятивного ефекту. Тривале мовчання раптом обертається протуберанцем…

Вибухом, так схожим на тріумф.

Олег Сидор-Гібелинда, PHD, історик мистецтва