Пластично-стилістичні особливості мого малярства, а саме принципи декоративізму, узагальнення, стилізації, та монументальності, позначені досвідом роботи в художній кераміці й скульптурі,  транспонувались у прийоми та своєрідну індивідуальну техніку мого живопису. Ці особливості тяжють до рельєфної пластики з підкресленими об’ємом, вирафінованим силуетом, фактурою та підсиленою площинністю елементів і деталей.

Структура та  композиційні засади моїх творів базуються на поєднанні площинних елементів і мотивів із просторовими якостями предметів, силуетів з об’ємними формами, а лінія поєднується та чергується з плямою. Велику увагу приділяю фактурі, яка виявляє матеріальні якості предметів і виступає окремим декоративним елементом ритмічної організації полотна.

Стиль  мого малярства, напрям мазка, його товщина й величина є не тільки виявленням кольору та форми. Кожен потяг пензля – окремий елемент у структурі всієї композиції твору, тому потрібно заздалегідь все продумати, тримати в уяві кінцевий результат, робити попередні ескізи. Тоді художник не уподібнюється до фотоапарата, а пропускає бачене через себе й відбирає найхарактерніше.

Характер мазка, його пластика для мене – готовий  елемент, немов частинка мозаїки. І ці елементи-мазки я об’єдную та групую в окремі тональні й кольорові акорди, подібно як композитор пише музичний твір. Вважаю, що картину можна не тільки споглядати, а й «слухати».

Оскільки викладаю студентам предмети «Теорія композиції» та «Теорія кольору», – дані знання  застосовую в більшості моїх сюжетно-тематичних творів, пейзажах і натюрмортах, а також і портретах. Художньо-образну форму, пластичну мову підпорядковую об’єктивним законам, що базуються на психології та зоровому сприйнятті зображуваного.

Уся моя педагогічна діяльність –  це симбіоз практики та теорії. Колись на мене справила велике враження книга Рудольфа Тепфера «Про прекрасне в мистецтві» ( друга назва – «Роздуми й записки женевського художника»). Професор естетики Женевського університету Р. Тепфер опублікував свою працю в 40-х рр.. XIX ст. В одному з розділів Р. Тепфер говорить про вчителів: «Найкращий учитель – сама природа.» Насправді, це єдиний учитель, тому що художник-педагог – посередник між природою та учнем.

Педагогіка – тонка наука. Кожен художник має свою систему, манеру, яка годиться тільки для нього самого, а це може зашкодити учневі. Сліпе наслідування вчителя може знищити самобутність учня. Якщо вчитель «важкий», то й учні будуть такими; якщо вчитель вирізняється простотою рисунка – учень буде «холодний», без емоцій; якщо вчитель опрацьовує форму дуже ретельно – учень буде «зализувати»; якщо вчитель сміливий у композиції – учень буде бездумний.

Український художник і теоретик мистецтва Микола Писанко (автор книги «Рух, простір, час») стверджував, що митець, який послуговується більше інтуїцією, ніж об’єктивними законами, правилами та прийомами, у своїй творчості незавжди зможе донести художню ідею до глядача. М. Писанко дослідив та науково обґрунтував закони картинної площини як первинне середовище художнього образу. Картинну площину він тлумачив не тільки як геометричну форму, а як енергетично-просторову конструкцію, що містить у собі змістові відмінності верху й низу, лівої та правої сторін. Одним словом, сам формат картини: прямокутник, квадрат тощо – це енергетично-просторова конструкція – не статична, жива, у якій містяться різні за впливом на глядача емоційно-змістовні зони, що знаходяться поза картиною. Тому слід навчати об’єктивних законів, правил і прийомів у мистецтві, а не нав’язувати свої суб’єктивні погляди.

У своїх творах відображаю період життя та побуту гуцулів від ХVІІІ до початку 30 рр. ХХ ст. А ще займаюсь науково-дослідницькою роботою: працюю над дисертаційним дослідженням «Рецепція Гуцульщини в польському малярстві другої половини ХІХ ст. – першої третини ХХ ст.» Вважаю, що національне обличчя польського мистецтва сформувалось в ХІХ ст. на базі, частково, культури Гуцульщини.