Скульптура як спосіб сказати про наболіле

Іван Зоренко. Пам’ятник воїнам Великої Вітчизняної війни у с. Косівка.

На початку 90-х Іван Зоренко познайомився зі скульптором Василем Бурдою. Став часто їздити до нього у Київ, спостерігати за його роботою та вчитися у нього.

Коли я заходив до його майстерні, у мене враження було, що потрапляю до своєї стихії, у справжній рай. У нього я вперше побачив скульптурну глину. До того я пробував працювати зі звичайною жовтою глиною, але вона, через домішки піску, не тримає форми. А Василь Бурда працював із блакитною глиною. Побачивши моє зацікавлення, Василь Федорович запитав: «Тобі потрібна глина? Он ціла ванна нею заповнена — бери». Я завантажив свій «Запорожець» щедрим подарунком, і таким чином ще довго мав з чим працювати. Правда, коли робив якусь масштабну скульптуру, намагався максимально наповнити каркас іншим матеріалом, аби глини вистачило на всю модель.

До 1991 року Іван Зоренко займався переважно живописом. А першою великою скульптурною роботою митця став пам'ятник жертвам Голодомору, встановлений у селі Косівка. Його відкриття відбулося у жовтні 1991 року, одразу після здобуття Україною незалежності. Цей меморіал став одним із перших (а за деякими даними, навіть першим) встановленим в Україні у пам'ять про страшні події 1932-1933 років.

Іван Зоренко. Пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933 років у с. Косівка. 1991.

Створення монументу на пам'ять про жертв Голодомору, звичайно, було пов'язане із тяжкими внутрішніми переживаннями. За офіційними даними, у нашому селі від голоду загинула 721 людина, хоча, люди кажуть, що жертв було значно більше. Я уявляв собі ті страшні часи, ті емоції людей, які щодня мали ховати своїх замучених голодом рідних, дітей. Це все втілив у образі матері, яка виносить з хати свою мертву дитину, звівши погляд до неба і ніби запитуючи: «Господи, за що нам така кара?» А для того, щоб підкреслити, що ця трагедія зачепила дуже багато людей, на напівсфері, яка входить до скульптурної композиції, я зобразив багато хрестів, великих і малих.

Саме пам'ятник жертвам Голодомору дав відлік новому творчому етапу у житті Івана Зоренка. Його роботу помітили, і почали надходити нові замовлення. У 1994 році у селі Пархомівка встановили створений Іваном Зоренком пам'ятник відомому промисловцю і меценату Віктору Голубєву. У місцевих архівах вціліла лише одна фотографія поміщика, на основі якої Зоренко і створив скульптурний образ. Пам'ятник встановлено неподалік Святопокровської церкви, будівництво якої у 1903 році розпочав Віктор Голубєв.

Іван Зоренко. Пам’ятник поміщику, дійсному стацькому раднику, колишньому власнику села Пархомівка Голубєву В.Ф. 1993.

Наступне велике замовлення Іван Зоренко одержав несподівно. Якось, проїжджаючи повз Косівку, начальник Київського облводгоспу Анатолій Семенченко побачив монумент жертвам Голодомору і захотів познайомитися з автором пам’ятника. При першій же зустрічі Анатолій Семенченко замовив скульптору погруддя Миколи Гаркуші, котрий з 1965 по 1984 рік обіймав посаду міністра меліорації та водного господарства і обирався депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. Погруддя планували встановити у Богуславі.

Я боявся братися, бо раніше створював лише абстрактні образи (воїна, матері), а тут потрібна абсолютна схожість з конкретною людиною. Та Анатолій Семенченко чомусь дуже у мене повірив і переконав мене самого, що впораюся. Коли я виготовив модель погруддя у глині, він приїхав разом із донькою покійного Миколи Гаркуші, аби оцінити схожість. Донька, глянувши на скульптуру, одразу сказала «Це мій батько». Важко передати, як я радів цим словам.

Далі — наступна велике замовлення: меморіальний комплекс у селі Страхолісся на честь меліораторів-водогосподарників, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. У 1995 році була встановлена центральна стела. Згодом праворуч від неї з’явилася алея пам'яті — шість погрудь героїв, які одними з перших взяли участь у ліквідації наслідків аварії.

Іван Зоренко. Меморіальний комплекс у селі Страхолісся. Загальний вигляд.

Створення скульптурних портретів людей, яких уже немає серед живих і яких ти не знав і не бачив, — складний процес. Для того, щоб досягнути максимальної схожості, я просив родичів надсилати мені якомога більше фотографій героя з різних ракурсів. Безпосередньо до роботи приступав лише тоді, коли в голові складався повний тривимірний образ людини. Перший етап у творенні скульптури - це модель у глині. прокладка фігури. Вона має бути зроблена максимально швидко, поки ясно уявляєш образ. А от опрацювання деталей вже потребує багато часу.

Фінальною скульптурою у меморіальному комплексі стала «Берегиня» — як символ збереження і відродження нації. У центрі композиції жінка у традиційному українському вбранні, яка захищає свою дитину від чорнобильського лиха. Атомну загрозу Іван Зоренко зобразив у вигляді дракона, який виростає зі зруйнованого енергоблоку ЧАЕС.

Центральна стела меморіального комплексу у с. Страхолісся.

Скульптурна композиція "Берегиня".

У скульптурі Івану Зоренку багато разів доводилося порушувати найскладніші та найболючіші теми. Окрім теми Голодомору та Чорнобиля, були ще й пам'ятники воїнам Великої Вітчизняної війни, афганцям, Героям Небесної сотні.

Будь-яка робота починається з ескізу. Інколи ідея виникає миттєво. Так було, коли сказали, що для Володарки потрібно створити пам'ятник афганцям. Я одразу уявив собі, як саме він має виглядати. Буває так, що створюєш початковий ескіз, потім його перероблюєш, вдосконалюєш, видозмінюєш багато разів, а врешті повертаєшся до того, з чого починав, бо перша ідея буває найяскравішою.

Одна з найновіших великих робіт митця — пам'ятник Петру Конашевичу-Сагайдачному, встановлений у селі Хмелівка Тетіївського району. Колись там була дерев'яна козацька церква, спалена під час татарської навали. Потім її відновили, але у радянський час вона знову була знищена. Зараз церкву відбудували знову, а біля неї вирішили поставити пам'ятник гетьману Сагайдачному, як людині, яка стояла на захисті православ'я. Скульптура авторства Івана Зоренка зі штучного каменю заввишки майже три метри була встановлена у 2016 році.

Іван Зоренко. Пам’ятник Петру Конашевичу-Сагайдачному.

Створення скульптури — процес тривалий. Помилки та недосконалості стають помітні не одразу. Буває, зробиш роботу, здається, що вона завершена, потім за кілька днів знімаєш з неї плівку — і бачиш усе, що зробив не так. До досконалості можна доводити довго.

Я дуже вимогливий до себе, до рівня своєї роботи. І до термінів її виконання теж, хоча зазвичай художникам і скульпторам властиво затримувати роботу, не вкладатися у терміни. Моє ж особисте правило: «Не впевнений - не обіцяй, а коли пообіцяв, то зроби вчасно і якісно».

Найголовніше у нашій справі — любов до того, що ти робиш. Я не пам'ятаю, щоб переді мною стояло якесь завдання, яке було мені не до душі. Натхнення і бажання творити у мене є завжди.

Працює Іван Зоренко переважно з гіпсом і бетоном. Та найбільше задоволення отримує від роботи з глиною, бо це найприємніший на дотик матеріал у створенні скульптури.

Зізнається, що процес виготовлення скульптури є складним не тільки технологічно, а й фізично — від такої роботи болять всі м'язи і суглоби. Але це такі дрібниці порівняно зі щастям бачити готову скульптуру як результат твоєї роботи!

Робота зцілює не лише самого митця, а й тих, хто має змогу насолоджуватися плодами його творчості. Подеколи зцілює у буквальному сенсі. 2011 року неподалік Косівки була встановлена «Капличка».

На околицях нашого села є джерело з цілющою водою. За легендою, колись поруч із цим джерелом жив один господар, якого дуже дратувало, що люди весь час ходять до нього набирати воду. Він закидав джерело камінням і сміттям. Трохи згодом у цього чоловіка народилася донька. Вона зростала доброю і лагідною дитиною, але була сліпою від народження. Одного разу дівчинка розповіла батькові свій сон: нібито неподалік їхнього дому є джерело із чудодійною водою. І якби вона вмилася тією водою, то почала б бачити. Батько згадав про джерело, яке колись закидав сміттям. Він одразу розчистив його, донька стала вмиватися джерельною водою і дуже скоро прозріла. Господар облаштував територію біля джерела і дав змогу всім людям набирати з нього воду.

Цю «капличку» Іван Зоренко спроектував та побудував сам: від опор — до розпису під куполом.

Живопис — інструмент пам’яті

Починаючи із 1991 року, коли Іван Зоренко одну за одною створював великі скульптури, часу на живопис майже не залишалося. Однак плани та ідеї щодо живопису накопичувалися у голові митця, і у 2016–2017 роках вилилися великою кількістю картин.

Незважаючи на те, що у скульптурі доводилося порушувати тяжкі теми: техногенних катастроф, геноциду чи війн, найулюбленішою темою для творчості у мене була і залишається природа. Саме вона надихає мене сильніше за будь що інше. Наприклад, картину «Водозлив на ставку річки Коса» я написав, гуляючи околицями Косівки та надихнувшись неймовірним пейзажем. Коли через рік я знову прийшов на це місце, то побачив, що там змінилося майже все: величезне дерево, яке є на картині, впало прямо у воду. Тож, виходить, що у своїй картині мені вдалося зафіксувати цю місцевість такою, якою вона більше ніколи не буде. У цьому є певна магія мистецтва.

Однак ще більша магія, яка до снаги художникам — повертати час назад, вихоплювати із пам'яті найцінніші фрагменти та давати їм нове життя на полотнах. Іван Зоренко написав цілу серію картин, присвячених спогадам свого дитинства. Задум картини «Батьківська оселя» художник виношував довго. Хотілося точно відтворити найтепліші дитячі враження — інтер'єр батьківської хати і всю родину в ній.

Іван Зоренко. "Батьківська оселя". 2015.

У нас була типова хата, як у всіх селян у ті часи. Одна кімната, у якій жили всі члени сім'ї. На картині «Батьківська оселя» — звичайний зимовий вечір у родинному колі. Батько ремонтує взуття, мати пряде кужіль, сестра вчить уроки, один брат читає книгу, інший — іде з відрами по воду, а малий я граюся з котиком.

Все просто, але до щему зворушливо. Так само, як і на портретах батьків. Батька художник зобразив поруч із білим конем, бо з кіньми він працював майже все життя, любив цих тварин і мав до них підхід. Мама ж пекла найзапашніший хліб, була вправною господинею, тому і на синовій картині вона з хлібиною біля печі.

Іван Зоренко. "Батько". 2016.

Іван Зоренко. "Мати". 2016.

Ще одна картина-дитячий спогад автора «На лужку біля млина». Це село Косівка, яким Іван Зоренко його запам'ятав у той час, коли був малим хлопчиком. Мама і сестра часто брали його з собою, коли йшли до річки вибілювати полотно. Саме цей момент художник і відтворив у картині. Деякі будівлі, зображені на ній, є й зараз, деякі зруйновані повністю. А найбільша з будівель — приміщення волосного банку — збереглася, але видозмінилась після пожежі. Тож такою, як у 1950-х роках Косівку можна побачити лише очима Івана Зоренка.

Іван Зоренко. "На лужку біля млина". 2017.

Муки творчості, коли доводиться довго шукати якесь творче рішення, мені майже незнайомі. Інколи ідеї приходять уві сні. Так мені наснилася картина «Чорнобильська Мадонна». Я у той час саме займався створенням меморіалу пам’яті у Страхоліссі, багато думав про ліквідаторів, про їхню роботу, часто зустрічався з «чорнобильцями». І ось в середині квітня, за 10 днів до річниці аварії на ЧАЕС, мені наснився сон про ці події: жінки, діти плачуть, автобуси вивозять людей... Я прокинувся з готовою ідеєю для картини: постать жінки, яка тримає дитинку на руках. У матері по щоці котиться сльоза, а малюк, здивований, що мама плаче, пальчиком торкає цю сльозу. Навколо цих фігур — фрагменти страшної Чорнобильської трагедії: палаючий реактор, гелікоптер, з якого скидають мішки із сумішами, будинки із забитими вікнами, лелеки, що покидають гніздо, евакуаційні автобуси... Коли ідея приходить уві сні, найголовніше — встигнути вранці зробити хоча б невеличкий ескіз, щоб не забути.

А інколи сюжети для картин підкидає саме життя. Свій «Реквієм» Іван Зоренко написав на основі подій, які відбулися під час відкриття пам'ятника жертвам Голодомору у Косівці. Вони глибоко вразили всіх мешканців села.

Урочистості з нагоди відкриття були призначені на 24 жовтня 1991 року. Тоді саме Україну накрив циклон — дощі, страшенний холод. Напередодні відкриття я страшенно переживав, бо ж за такої негоди навряд чи збереться багато людей. Вранці зрозумів, що дива не буде — холодний вітер посилювався, лив дощ. Однак люди до пам'ятника все ж підтягувалися. Коли ж почалися урочистості, за якусь мить затих вітер, розійшлися хмари, небо вияснилося — стало дуже тепло і тихо. Навіть полум'я свічок, які люди тримали в руках, не тремтіло. А щойно мітинг завершився і люди розійшлися, знову налетів вітер та почався дощ.

Іван Зоренко. "Реквієм". 2016.

Влітку 2018 року Іван Зоренко закінчив велике батальне полотно «Бій у Войновій долині», яке подарував своєму селу.

На цій картині ожили події глибокої давнини. За легендою, у 1626 році, неподалік Косівки, у долині, яку з того часу називають Войновою долиною, козаки та селяни зійшлися в бою з турецько-татарським військом. В історії про той бій залишилася лише скупа згадка. Художник же вирішив відтворити ті події на картині, щоб зберегти їх для нащадків. Він почав досліджувати це питання, шукати всі відомості про переміщення військ у тих краях. Продумував окремі фрагменти, створив багато ескізів, перш ніж все це зібралося у цілісну картину, і нарешті представив її широкому загалу під час святкування Дня села у рідній Косівці.

Іван Зоренко. "Бій у Войновій долині". 2018.